Марк Твен - Принц і злидар

Лорд Гертфорд сказав:

— Воля короля — закон.

І, підвівшись, він став на своє місце. Поступово гнів згас на обличчі старого короля, і він промовив:

— Поцілуй мене, мій сину. Отак… Чого це ти боїшся свого батька? Хіба я не люблю тебе?

— Ти ласкавий до мене, недостойного, мій найясніший повелителю, — відповів Том. — Але… але… мене гнітить думка про того, хто мусить умерти…

— Пізнаю тебе, сину мій, пізнаю. Бачу, що серце з тебе лишилось незаймане, дарма, що розум уражений. Ти завжди був великодушний. Але цей герцог заважає нам віддати тобі належну шану. На його місце я призначу іншого, який не заплямує зрадою свого високого звання. Заспокойся, мій принце, не завдавай клопоту своїй бідній голівці.

— Але це ж я прискорюю його смерть. Може б він ще довго жив, якби не я.

— Не думай про нього, мій сину, він цього не вартий. Поцілуй мене ще раз і йди погуляй та розважся. Неміч моя замучила мене. Стомився я і хочу відпочити. Йди з дядьком Гертфордом і знов приходь, коли мені полегшає.

З важким серцем вийшов Том з королівського покою, бо останні слова старого розвіяли його надію на визволення. І знов почув він шепіт тихих голосів: «Принц! Принц іде!»

Коли він проходив між блискучими рядами застиглих у шанобливому поклоні царедворців, його все більше огортала туга. Він знав, що потрапив у неволю і назавжди може лишитися у цій золотій клітці нещасним, самотнім принцом.

І куди б він не глянув, скрізь йому ввижалася відтята голова герцога Норфолькського з очима, повними німого докору.

Які чудові були його недавні мрії! І як жахливо вони збулися!

Тома привели до головної зали в апартаментах принца і запросили сісти, йому страшенно незручно було сидіти при літніх та ще знатних людях. Він попросив їх теж сісти, але вони тільки вклонилися йому на знак подяки. Том почав був умовляти їх, але його «дядько», граф Гертфорд шепнув йому на вухо:

— Будь ласка, мілорд, не просіть їх, вони не мають права при вас сидіти.

Доповіли про прихід лорда Сент-Джона. Він увійшов і, вклонившись Томові, промовив:

— Я прийшов з дорученням короля в одній важливій, секретній справі. Прошу вашу високість відіслати всіх присутніх, крім мілорда графа Гертфорда.

Побачивши, що Том не знає, як це зробити, лорд Гертфорд шепнув йому, що треба лише подати знак рукою. Коли почет вийшов, лорд Сент-Джон сказав:

— Його величність наказує, щоб ради державних інтересів його світлість, принц, по змозі таїв від людей свою хворобу, аж поки вона зовсім не минеться, його світлість не повинен заперечувати, що він справжній принц і наступник англійського престолу. Він мусить оберігати свою королівську гідність і без ніякого протесту приймати від придворних шану, яка належить йому поправу й звичаю. Він не повинен говорити про своє нібито низьке походження й злиденне життя, бо це є хворобливий витвір перевтомленої уяви. Він мусить докладати всіх зусиль, щоб поновити в пам'яті знайомі обличчя, а, не впізнавши когось, лишатися спокійним і нічим не виявляти своєї забутливості. Коли ж під час церемоніалів ваша світлість не знатиме, що треба робити и говорити, то, не виказуючи своєї розгубленості перед Цікавими, він повинен порадитися з лордом Гертфордом або з вашим покірним слугою, його величність доручає Ме»і виконувати цей обов'язок аж до скасування цього наказу. Така воля його величності. Його величність передає вашій милості своє ласкаве привітання і молить господа бога, щоб він якнайшвидше послав вам зцілення й охороняв вас віднині й довіку.

Лорд Сент-Джон вклонився і відійшов убік. Том смиренно відповів:

— Така воля короля, і ніхто не сміє її переступити. Веління короля буде виконано.

Лорд Гертфорд промовив:

— Зважаючи на те, що його величність не дозволив обтяжувати вас книжками та наукою, може б ви, ваша високість, розважилися трохи якою-небудь легкою забавою, щоб не втомитися перед бенкетом та не пошкодити своєму здоров'ю.

У Тома на обличчі відбилося щире здивування. Він почервонів, відчувши на собі сумний погляд лорда Сент-Джона. Той сказав:

— Пам'ять усе ще зраджує тебе, та не турбуйся, бо все це минеться разом з твоєю недугою. Мілорд Гертфорд каже про бенкет у місті. Два місяці тому його величність обіцяли, що ваша милость теж візьме участь у цім святі. Тепер пригадуєте?

— Соромно признатися, але я справді-таки забув про це, — запинаючись, промовив Том і знов зашарівся.