Марк Твен - Принц і злидар

Діти припинили гру і обступили принца.

— Скажіть вашому наставникові, — промовив він з природженою гідністю, — що Едуард, принц Уельський, бажає говорити з ним.

Хлопці зняли страшенний галас, а котрийсь з них грубо вигукнув.

— Що ж ти, нещасне старченя, посланець його високості?

Принц спалахнув од гніву і мимохіть схопився за пояс, але шпаги там не було. Хлопці зареготали, а хтось крикнув:

— Диви! Він хапається за шпагу, неначе й справді принц!

Дітвора знов зареготала. Сердешний Едуард гордо випростався і сказав:

— Так, я принц, і вам, годованцям мого милостивого батька-короля, сором так поводитися зі мною!

Це так розвеселило хлопців, що вони просто помирали від сміху. Той, що перший заговорив з принцом, гукнув своїм товаришам:

— Гей, ви, раби, нахлібники отця його високості! Схаменіться! Мерщій падайте ниць і кланяйтесь його королівській милості й величному лахміттю!

З криками і сміхом хлопці поставали навколішки і почали глузливо віддавати шану своїй жертві.

Принц відштовхнув одного з них ногою і гнівно вигукнув:

— Ось тобі до завтра, а вранці я звелю тебе повісити!

А. це вже не жарт. Тут уже зовсім не до сміху. Умить урвався регіт, і хлопців охопила лють,

— Хапайте його! — кричали вони. — У ставок його, у ставок! Де собаки? Левчук, кусі його! Сюди, Зубач!

Тут сталося щось небувале. Священну особу наступника англійського престолу грубо зневажали прості хлопчаки: його били, на нього цькували собак.

Надворі вже смеркало, коли принц опинився в густо заселеній частині міста. Тіло в нього було геть побите, руки закривавлені, лахміття в грязі. Він ішов усе далі й далі, сам не знаючи куди, і нарешті так стомився й ослаб, що ледве волік ноги. Він перестав уже звертатися до прохожих, бо замість поради, вони тільки лаяли його. Він бурмотів про себе: «Це місце зветься Смітний двір. Якщо в мене вистачить сил розшукати його, я врятований. Батьки Тома одведуть мене до палацу, скажуть, що я не з їхньої сім'ї, а справжній принц, і я знову буду серед своїх». Він ніяк не міг с:: бути, як жорстоко обійшлися з ним хлопці з притулку. «Коли я буду королем, — думав він, — я накажу, щоб їм давали не тільки хліб та захист, а й освіту. Треба, щоб вони були не тільки ситі, а мали ще й поживу для душі. Я ніколи не забуду сьогоднішнього дня й подбаю, щоб мій народ не втопав у неуцтві, бо вчення пом'якшує серце й будить доброту».

Замиготіли ліхтарі, став накрапати дощ і знявся вітер. Настала холодна, бурхлива ніч. Бездомний принц, безпритульний наступник англійського трону, все ще йшов уперед, дедалі більше заглиблюючись у лабіринт брудних завулків, де кишіли людом притулки злиднів і убозтва.

Раптом його схопив за комір якийсь здоровенний п'яний чоловік.

— Ти знов десь тинявся до пізньої ночі? — гукнув він. — І, мабуть, не приніс додому й пенні? От я тобі зараз усі ребра переламаю.

— То ви його батько? Яке щастя! Ви одведете мене додому, а його заберете.

— Його батько? Що ти верзеш? От я зараз покажу тобі, хто твій батько…

— Облиште жарти і не гайте ні хвилини! Я змучений, побитий, я вибився із сил. Відведіть мене до мого батька, короля, і в нагороду він дасть вам таке багатство, яке вам і не снилося. Повірте мені, повірте! Я кажу щиру правду! Врятуйте мене! Я справді принц Уельський!

П'яниця остовпіло глянув на хлопця, похитав головою.

— Він таки зовсім з глузду з'їхав, — промимрив, але знов схопив принца за комір і, вилаявшись, зареготав:

— Дарма, з'їхав ти з глузду чи ні. Ми з бабунею перемнемо тобі кості.

Принц пручався й виривався в нього з рук, але негідник потяг його за собою і зник в одному з дворів під сміх і гомін темного, тупого люду.

Лишившись на самоті в кабінеті принца, Том Кенті швиденько скористався з щасливої нагоди. Він довго крутився перед дзеркалом, милуючись своїм розкішним убранням; потім пройшовся по кімнаті, удаючи величну поставу принца і поглядаючи на себе в трюмо. Далі він витяг із піхов чудову шпагу, і, вклонившись, поцілуваз лезо й притулив його до грудей. Кілька тижнів тому у нього на очах якийсь благородний рицар так привітав коменданта Тауера, здаючи йому для ув'язнення знатних лордів Норфолька й Серрі. Том погрався обсипаним самоцвітами кинджалом, що висів у нього за поясом; оглянув дороге, вишукане оздоблення світлиці, посидів на кожному м'якому кріслі і подумав, який би він був гордий, коли б його компанія з Смітного двору могла хоч краєчком ока побачити його в усій пишноті. І тут же він спитав себе: чи повірять хлопці його оповіданню про чудесні пригоди, коли він повернеться додому, чи тільки сумно похитають головою і скажуть, що через буйну свою уяву він таки звихнувся з розуму.