Юрій Ячейкін - Гості з греків

І тоді звів свої сумні очі Божедар на Іллю Муромця:

— Що скажеш ти, батьку?..

І сказав Ілля Муромець, сказав з гіркою суворістю, сказав з тужливою розпукою, ніби суддя, який кладе на терези власну долю, чекаючи несхибного вироку:

— Є міра для зерна, можна виміряти землю і полічити людей, щоб узяти данину з кожного диму. Та чи є така міра, котра виміряла б людину? Чи данина це — служіння рідній землі? Заслуга перед нею — не крам, котрий виставляють напоказ і вихваляють на торжищі. Можна подивитися в зуби коневі, та не зазирнеш в душу людини. Тільки людина сама знає, чи все зробила вона для рідної землі. Хто зробив мало, а хто багато? Хтозна… Чи той, хто всеньке життя вмивається солоним потом за ралом і годує хлібом хоробрих воїнів, чи той, хто взяв меча, щоб навіть ціною власного життя оборонити ратаїв? Для людини єдине на світі мірило — сама людина. А рідна земля прийме й недомірка — вона поблажлива, тільки тихо ляже йому під ноги шовковими травами, як мовчазний докір. Якщо я скажу тобі, Божедаре, не йти до греків, нам обом сором буде дивитися один одному в очі. А якщо з нашої вини зроситься земля сльозами і кров’ю, повстане між нами незроблене, як непокарана зрада. Як тоді житимеш, синку? Іноді не зробити добре діло — таку провину на себе взяти, що й смертю ворогів не спокутати. Я сказав — ти вирішуй!..

Замовк Ілля Муромець. А для Божедара вже не було вороття: батькове слово — закон. Закон судді, котрий клав на терези дві долі, котрий собі виголосив такий же вирок, як і синові.

І сказав Божедар твердо, ніби заприсягався:

— Піду, батьку!

Дивна це річ — сумовита радість, як засіяний білою сіллю жовтий солодкий мед. Дивно було бачити завжди врівноваженого, а зараз хапливо метушливого Іллю Муромця.

— Ще не сьогодні, синку, — промовляв він, пестливо погладжуючи Божедара по голові, як малого.

І тоді знову спохмурнів Добриня, бо мусив сказати:

— Ні, сьогодні, Ілля…

— Чому?! — піднявся на весь свій богатирський зріст Муромець, насуплений і грізний. — Що за поспіх?

Відповів Добриня Микитич коротко:

— Сам чув, йдуть на Русь печеніги. Нам не можна зволікати. Божедар мусить залишити нас, щоб зайві очі його не бачили. Це потрібно для його ж безпеки.

Згасли очі Іллі Муромця.

— Мабуть, так, — тільки її мовив і пішов сам споряджати Божедарові коня у далеку путь аж до моря…

Чорні хмари насувалися на Русь, чорні хмари без дощу і грому. Хмарилося не швидкими блискавками, а пір’ястими стрілами: йшли на Русь печенізькі вояки, об’єднані під проводом кагана Шурхана. Йшли по здобич з ним на Русь й Курсакові діти, як колись ходив їхній батько. Три Курсакових сини їхало з порожніми тороками, щоб було куди класти повойоване срібло-золото, мали похватні зашморги з кінського хвоста для дужих руських бранців.

Дрібний на зріст був Курсаків рід, та один з синів — Яман — не знати чому, виріс дужим батирем, рівного якому силою не відшукати в усьому степу. Народився Яман, коли Курсак довго слугував з ханом у наймах у грузинського царя, і, мабуть, тому й виріс великим, на голову вищим за коня, аби далеко дивитися в степ, виглядаючи батька. Вельми дикий і страшний був Яман на вид.

Колись у сутичці вдарили Ямана в обличчя залізною булавою-перначем, яка своїми гострими рубчаками розірвала йому праву щоку, зігнула стрілку на шоломі, зламала ніс. Зашили тоді щоку, стягнувши на пошматоване місце шкіру з усього обличчя, а ніс так і лишився увігнаним в його пласке, вилицювате лице з двома вивернутими назовні дірочками. Ліве око його було вузьке, як шпарина, а праве, оголене стягнутою на рану шкірою, було велике й вирячене, ніби хотіло вистрибнути. Ця ж рана підняла вгору його товсту губу, відкривши жовті зуби у довічному вовчому оскалі. Моторошно робилося на серці, коли людина дивилася на це спотворене обличчя на товстій шиї, на всю налляту дикою силою статуру, що навіть під кольчугою бугрилася м’язами. Мимоволі відводила вона погляд від того виряченого ока і зловісної посмішки.

Топтали печенізькі коні ковил-траву. Глибокими борознами шрамували Руську землю важкі колеса возів. Кружляло над військом гайвороння, збиралося у все більші зграї, бо знало, що на списах кочовиків оселилася смерть. Вночі звіддалека чути було голодне виття степових вовків. Йшло на Русь військо у супроводі чорного вороння і сірих вовків. Саме страшніше за вовків.