Юрій Ячейкін - Гості з греків

Божедар сидів у своєму кутку, розкуйовджений, з роз’юшеним носом, з синцем під оком, в роздертій сорочці. А його очі, сухі і дикі, слідкували за мандрами поцупленої миски. Ватаг товариства, до якого примандрував Божедарів сніданок, помітивши злий хлопців погляд, почав, хизуючись, їсти, прицмокуючи, облизуючись, голосно сьорбаючи.

«Ще й знущається!» — майнуло блискавкою в Божедаровій голові. Він і незчувся, як опинився біля ватага, як вибив ногою миску просто йому в обличчя, потім — у другого, третього… А потім — задзвеніло в голові від нещадного стусана, його повалили й почали душити, в очах пішли червоні кола…

Наглядач уже не усміхався.

Він хутко зняв з себе широкий пояс і почав нещадно шмагати хлопців. Пояс свистів, як батіг, лунко ляскав на плечах і спинах, аж репалися благенькі сорочки, а на тілі вмить виступали червоні смуги. Карав обдумано, діловито, і рятунку від нього не було. Тільки Божедара його пояс жодного разу не зачепив. І тоді всі зрозуміли, що битися можна, але… й не забувати, хто вони. А вони — раби, двоногий товар, а псувати товар скрізь забороняють…

В обід Божедара ніхто не зачепив, і він нарешті висьорбав свою юшку. Здобуття їжі почало відігравати в його житті найголовнішу роль, перетворюючи маленьку людину в здичавіле звірятко. Широкий світ відкривався перед Божедаром. Та здавався той світ йому велетенським невільничим ринком: у степу, на морі, в горах — скрізь хлопець був рабом, невільником, товаром, який могли продати, обміняти, подарувати…

Цієї ночі Божедар спав уже не на голому мармурі…

Наступного дня хлопців поділили на групи, по десять чоловік у кожній, і кожну таку групу очолив декарх-десятник, що днював і почував зі своєю десяткою, навчаючи її грецької та латинської мови, бо Візантійська імперія була держава двомовна.

Аби привчити учнів до ретельності й кмітливості, кожен декарх мав канчука, який не лишався без діла. За такою системою навчання справа посувалася хутко, за три місяці хлопці вже розумілися з ромеями та між собою, і мовники-декархи покинули садибу, передавши хлопчаків гімнастам, фехтувальникам і кіннотникам.

— Меч — моя рука, мій брат і мій батько, — хрипко сказав навчатель ратної справи, найманець з далекої Британіки Норман Квіклій, схрестивши перед грудьми два дерев’яних тренувальних мечі. — Ви слухайте мене, хлопці, уважно слухайте і запам’ятовуйте усе, що казатиму і що показуватиму. Слухайте, хлопці, старого вояка, якщо хочете носити на плечах своїх качани стільки ж років, скільки носить свій качан Норман Квіклій!

Довге волосся його розкуйовджене. Тіло пошрамоване. Навскоси через лоб, закриваючи ліве вибите око, засмагле обличчя перетинає чорна стрічка. У правому вусі — золота сережка-сонечко. Сам Норман Квіклій оголений до пояса, статурний, жилавий і м’язистий, з опуклими міцними грудьми і животом, ніби запанцерованим під шкірою широкими пласкими камінцями. Груди його поросли плутаним рудуватим волоссям кілечками. Оголився Норман Квіклій, щоб показати учням найвразливіші на людському тілі для меча і для ножа місця.

— Слухайте і запам’ятовуйте: ніколи не полишайте меча! — хрипів він і свердлив учнів своїм єдиним сірим оком. — Кинь їжу, а меча збережи! Та що там казати: штани загуби, а меча збережи!

Божедар слухав і запам’ятовував, бо всім своїм єством відчував, що грубий вояк щиро клопочеться про їхню невідому майбутню долю і вже зараз кожного учня намагається вберегти від підступних ударів.

— Хто знає, якої миті тобі знадобиться меч? Мені ось довелося ним махати за найнесподіваніших обставин…

Норман Квіклій встромив у пісок манежу обидва мечі і обіперся на них, як на костури.

— Ми рубалися мечами, коли цезар Іоан Цимісхій водив нас під Доростол на русів, — продовжував він по хвилі мовчання. — Страшне було діло — тисячі сміливців полягли, їхніх і наших. Тільки меч був людині янголом-захисником від неминучої погибелі. Адже яка доля чекає хороброго — перемога або смерть у першому ряду! Нудно і нікчемно живе той, хто не зранений у битвах. Людина мусить володіти мечем, вміти нападати, вміти захищатися. І так живуть люди на всіх землях…

Він висмикнув один меч і, спритно перекидаючи його з руки в руку, зробив кілька класичних вправ.

— Ми рубалися в пустелі з арабами. Там я бачив вмираючих людей на піщаній рівнині серед рідких сухих кущів. Там не буває роси і не спадають дощі. Тільки на мечах виступала кривава роса і дощ падав із смертельних стріл.