Юрій Ячейкін - Гості з греків

Володимир схопився на ноги, ще не вірячи.

— Ти? Соловей?!

— Я, — відповів той, криво всміхаючись, єдиним оком дивився люто, спідлоба, нескорено.

Володимир сів задоволений.

— Ісполать тобі, Соловушко-розбійничок! Розкажи нам, не криючись, як же тебе вполював Ілля Муромець, як узяв тебе, злого лиходія?

Соловей скривився, процідив недбало:

— Перехитрив мене Ілля. Перехитрив… А з тобою, князю, не хочу я розмовляти, не бажаю тебе бачити.

— Заберіть його! — наказав Володимир.

І коли гридні із сокирами поволокли знаного з жахливих переказів людолова на плаху, князь ласкаво і весело мовив до богатиря:

— Гей, єси Ілля, син Іванович! Жалую тебе трьома красними місцями за моїм столом, як найстаршого віднині серед усіх богатирів. Перше місце — біля мене сідай! Друге місце — сідай напроти! Трете місце — де забажаєш, там і сідай! А ще жалую тебе добрим богатирським конем, лицарським панциром, усім збройним спорядженням і м’яким, під панцир, одягом!

Уклонився Ілля аж рукою до підлоги і подякував. Не за дарунки, для селюка нечувані, а за честь служити в князівській дружині.

Не сподобалося це ярлам і заморським боярам, не сподобалось. Хай би князь краще їх жалував! Не селюки ж, не орачі вони, а одної крові з морськими конунгами непереможних вікінгів! Але тамували невдоволення, бо знали: не зважає князь-отрок на старий звичай — не за довгий родовід, а за похвальне діло людину виділяє і тоді, як першого, величає, нічого не шкодуючи. Та й воєвода Добриня за ним в усьому руку тримає. Ось і зараз він мовив:

— Один Ілля у нас, а два діла привіз. Перше діло: слід фортечки-застави спорудити по всіх кордонних ріках — і по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. Щоб перетяти шляхи печенігам на землі наші. Друге діло: слід послати дружини шляхами прямими, щоб мечами обчухрали їх, від лиходіїв пообчистили.

Загули дружинники схвально:

— Правду Добриня каже, саму правду!

— Добро! — сказав і Володимир-князь.

Корабель, підставивши вітрила попутному вітерцеві, линув до чужих берегів, перевальцем долаючи розлогі хвилі. Вій то громадився на гребені, то м’яко западав униз, щоб знову піднятися і знову ковзнути.

Грюкнула ляда. В прямокутний отвір линуло сонячно світло. В отвір згори зазирали бородаті обличчя. Малі бранці, долаючи страх і непевність, один по одному полізли крутою драбиною з трюму на палубу.

Видовище, яке відкрилося перед ними, приголомшувало. Скрізь, куди не кинь оком, була вода і вода. Тільки море і небо, а більше нічого. Ніде не видно було й клаптя землі, ніби усю землю поглинула водна пустеля.

Хлопчики купчилися навколо товстої щогли, тулилися один до одного й озиралися, мов упіймані звірята. А їх оточили засмаглі аж до чорноти моряки, сміялися, тицяючи на них пальцями, і весело перемовлялися. Для моряків хлоп’ячий переляк був розвагою.

— Іди-но, хлопче, сюди, — раптом почув Божедар рідну мову і весь радісно стрепенувся. Ще б пак! Давно не чув руського слова і нараз почув його тут, серед безкрайого моря, на чужинському кораблі!

Він рвучко обернувся на голос і одразу похнюпився. Це був не русич. Це знову був чужинець. Високий, дужий, певний себе, ніби був на кораблі верховодою. Він стояв біля борту, спираючись ліктем на бильце. Всміхався до Божедара. Вітер куйовдив його довге і м’яке чорне волосся на непокритій голові. Мав чорні вуса і чорну борідку. І брови зрослися у нього над гачкуватим носом чорними луками. Але очі були несподівано сині, і ці очі позирали на Божедара доброзичливо й приязно.

— Нумо, йди до мене, — знову покликав.

Божедар піднявся і попростував до нього по хиткій палубі, змахуючи руками, щоб не впасти.

— Тримайся за линви, тоді не впадеш, — порадив чорнявий чоловік із синіми очима. А коли Божедар підійшов і міцно вхопися за мотузяну драбину з дерев’яними колодками впоперек, що вела від борту аж нагору, до бочки під самою верхівкою щогли, чужинець, усміхаючись, запитав: — Не бачив раніше моря?

— Не бачив, — чомусь пошепки відповів Божедар.

— То дивись, — ніби запрошуючи, повів чоловік рукою. Божедар глянув за борт, у зеленкувату безодню. Вода швидко линула вздовж корабля, кидаючи в обличчя солонкуваті бризки. Вона була світла і густішала на глибині. На поверхні гойдалися прозорі купольця, ніжно забарвлені, як квіти.

— Медузи, — пояснив чорнявий чоловік.

Аж раптом, неподалеку від борту, вистрибнула з води сіра, лискуча звірина. Вона була тупорила, із дзьобом як у качки, тільки великим. Від несподіванки Божедар сахнувся. Звірина стрімко пролетіла над водою і шубовснула на хвилю. Тільки бризки знялися.