Фарлі Моует: Полонені Білої пустелі

Маленький каганець усе ще мерехтів, але хлопці вже не бачили його світла. Для них весь світ поринув у темряву, болісну й непроглядну.

Наступні три дні минали немов у страшному сні. Час, здавалось, зупинився. Ікло і Еюскімо залізли до намету, стривожені дивною поведінкою своїх хазяїв. Вони скавуліли й лизали хлопців, але ті не звертали на них уваги. Нарешті, доведені до відчаю голодом, собаки зірвали покривало з санок і накинулися на м'ясо. Наївшись донесхочу, вони порозкидали те, чого не доїли, по глибокому снігу.

Хлопці не почували голоду; вони скніли в своїх спальних мішках, думаючи про одне лиш: коли нарешті перестануть пекти очі? Біль поступово зменшувався, і на третій день уранці Джеймі поринув нарешті в неспокійний сон.

Прокинувшися, він побачив, що Авасін вибрався із свого мішка.

— Джеймі, я знову бачу, — сказав Авасін. — А ти?

Джеймі відповів слабким од голоду й страждань голосом:

— Я начебто теж розрізняю речі. І болю вже не почуваю.

Авасін виповз із тенту. Надворі було темно, бо сонце ще не зійшло. Захищаючи очі рукою від холодного повітря, Авасін навпомацки рушив до санок по м'ясо. Дійшовши до них, він у першу мить не повірив своїм затуманеним хворобою очам. Санки хтось розпотрошив, і від дорогоцінного запасу харчів майже нічого не зосталося!

Це був останній, найстрашніший удар. Мов скам'янілий стояв Авасін над санками, не помічаючи навіть собак, які, зрадівши, що бачать його знову на ногах, радісно стрибали навколо нього.

Трохи отямившись, індіянин зібрав кілька жменьок недоїдків і заніс їх до намету. За допомогою свого «вогняного свердла» він запалив купку моху. Вогонь на мить різонув йому очі, але, примруживши повіки, він уже міг дивитися на нього.

Коли м'ясні кришки трохи розігрілися, Авасін поділився ними з Джеймі, і хлопці попоїли.

Радіючи з того, що біль нарешті, відпустив його, Джеймі балакав без угаву. Він не помічав Авасінового мовчання й стурбованості.

— Знаєш, такого страху я ще ніколи в житті не зазнавав, — казав він. — Весь час лежав і думав, що краще було б, якби я помер. Ну, та все це тепер позаду і більше не повториться. В усякому разі, нічого гіршого за те, що було, нас спіткати вже не може.

Тут Авасін уже не витримав і порушив свою мовчанку.

— Може, — промовив він. — І вже спіткало. Ми залишилися без харчів, Джеймі. Собаки виголодались, поки ми хворіли…

Ця новина приголомшила Джеймі, і кілька хвилин він мовчав, не знаючи, що сказати. Думки плутались в його голові, та потім із цього сум'яття почала викристалізовуватися одна ідея. Вона була така проста й така очевидна, що він навіть здивувався, як це вона не спала йому на думку раніше. З усього того, що його навчило життя, це була, либонь, найцінніша наука, але, щоб засвоїти її, Джеймі довелося спершу зазирнути в очі смерті. Йому потрібен був час обміркувати свою ідею, але спочатку він зробив усе, щоб заспокоїти Авасіна.

— Ну, що ж, — сказав він якомога бадьоріше. — Це не так уже й страшно. Просто нам доведеться повернутись до Затишної Полонини. Ми відійшли од неї миль на тридцять-сорок, отже дорога назад забере в нас не більше двох днів.

Авасін ураз повеселішав.

— Атож, це єдиний наш вихід, — підхопив він. — Я теж вважав, що нам треба повертатися, але думав, ти не схочеш… Я радий, що ти зрозумів це.

На цей час Джеймі встиг всебічно обдумати свою ідею й готовий був поділитися нею із своїм другом.

— Так, ми повернемося, Авасіне, — сказав він, — і залишимося в Затишній Полонині. Залишимося там, скільки треба буде. Я дістав добру науку і добре її засвоїв. Поки ми пристосовувалися до тутешньої природи й не ішли проти її законів, усе було гаразд. Та коли ми вирушили на південь, то тим самим кинули виклик усій Арктиці, переоцінивши свої сили. Ми рушили напролом, а тундру пробоєм не пройдеш. Тим-то наше щастя, що ми ще й досі живі!

Авасін пильно подивився приятелеві в очі.

— Я не думав, що ти зрозумієш це, Джеймі, — сказав він нарешті. — Білі люди, як правило, цього не розуміють. Вони вважають, що можуть узяти Арктику голіруч, що вона скориться їм без опору. Багато хто з них зрозумів згодом, що помиляється, але зрозумів це надто пізно, коли вже нікому було про це сказати. Мій народ ставиться до Барренленду інакше, його ставлення важко передати словами, але ти, напевно, вже розумієш його. Якщо ти борешся проти самого духу півночі, то неодмінно зазнаєш поразки. Якщо ж ти поважаєш його закони, то він сам дбає про тебе.

В устах Авасіна це була надто довга промова, та коли він скінчив її, обидва хлопці вперше за багато тижнів почулися щасливими. Обидва зітхнули з полегшенням і неначе глянули на світ новими очима. Тепер вони ладні були повернутися до маленької хатинки в міжгір'ї й відмовитися від нерозважної й смертельно небезпечної спроби накинути власну волю Барренлендові.