Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Як хочеш, - сказав Ява і зітхнув.

Ява міняв професії, як циган коней. Сьогодні він капітан далекого плавання. Завтра - геолог. Післязавтра - директор кондитерської фабрики. («По три кіло" Тузика "в день їсти можна!") Потім футболіст київського «Динамо». Потім художник. Потім мисливець, який ловить для дресирування тигрів, барсів і ягуарів. А тепер, дивіться, - міліціонер!

А я так немає. Ось як вирішив ще в першому класі, що буду льотчиком, так і тримаюся твердо.

Навіть дід Саливон сказав недавно: «Ти дивися, який упертий! .. Знати, все-таки буде льотчиком цей слюнявка, щоб його муха брикнув! »Тільки іноді я не витримую і приєднуюся до Яви за компанію. Та й то тільки так, щоб залишатися льотчиком. Я вже був і морським льотчиком, і льотчиком-футболістом, і льотчиком-художником, і льотчиком-звіроловом, і льотчиком-геологом, і навіть льотчиком на кондитерській фабриці, який перевозить літаком цукерки «Тузик».

Але на цей раз я утримався, бо не уявляв собі льотчика-міліціонера. Кого ж він буде затримувати в повітрі? Хіба що лелек?

Ні, хай вже на цей раз я залишуся просто льотчиком.

Пливемо ми, паримо, крокує по Хрещатику ...

Справа розкішно облицьовані будинки, схожі на гігантські кахельні печі, один до одного громадяться, в гору на Печерськ піднімаючись.

Зліва універмаг склом на сонці блищить. Далі величезний десятиповерховий міськрада. «Скільки ж у ньому людей радиться, в такий громадині!» Десь за міськрадою вежа телевізійна небо до самого космосу проткнула. Ось це висота! Нічого не бачив вище. Ось де від матері після двійки ховатися! Не те що на нашій груші. Не тільки не поцупити, не докричишся ніколи!

Після міськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик згортає вправо і на площі Калініна розсовує будинку від себе подалі, наче збирається крикнути: «Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!» Але на площі Ленінського Комсомолу обтикатиметься в філармонію. І через цю філармонії у Дніпро так і не стрибає ...

Після вулиці Свердлова ми по Хрещатику далі не пішли - справа побачили станцію метро. А хотів би я подивитися на того, хто приїхав з Васюківки до Києва і байдуже пройшов би повз метро!

Не змовляючись, як по команді, ми повернули до станції.

На нас одразу дихнуло свіжістю і якимось особливим, одному тільки метро властивим запахом.

Хоча контролера тут не було і проходи між спеціальними тумбочками були гостинно відкриті, проходити «зайцями» ми і не думали. Нехай хто дурнішого це робить, а ми вже один раз пробували ... Як би скоро ти не втік, ще швидше з тумбочок, де горять привітні слова «Опустіть п'ять копійок», вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти вдаєшся в них животом. Так от!

Ми, як порядні люди, наміняли в касі п'ятаків, кинули і пройшли ...

«Які ми все-таки культурні та благородні», - з гордістю подумав я. Знати б мені, дурневі, що в цю мить станеться ...

- Дивись! Дивись! Старшина Паляничка! - Раптово вигукнув Ява. - Давай наздоженемо!

І тільки я встиг роззявити рота: «Га? Де? »- Як він уже помчав вниз по ескалатору.

Попереду на ескалаторі стояв якийсь товстун з кошиками і мішками напереваги і з новим цинковим коритом в руках. Видно, продав на базарі яйця або ще що-небудь, накупив товару і їхав додому.

На кілька метрів нижче товстуна стояла струнка дівчина з височенною, схожою на копицю сіна, зачіскою, - ну прямо кінозірка. А ще нижче їхав міліціонер, зі спини і справді дуже схожий на старшину Паляничка, з яким ми познайомилися в минулому році при досить цікавих обставинах. Звичайно, здорово було б з ним знову зустрітися і поговорити. Особливо Яві, який з сьогоднішнього дня готує себе в міліціонери.

Я, не роздумуючи, загуркотів по сходинках слідом за Явою. Яві вдалося прослизнути повз товстуна, який загородив покупками мало не весь прохід. А я сунувся та й зачепив ненавмисно цинкове корито, яке товстун поставив поряд з собою і притримував тільки двома пальцями. Корито гупнуло на ескалатор і полетіло вниз.

Бум-бум-бум! .. Раз! - І воно вдарило по ногах «кінозірку». Та не встояла і впала в корито. І воно, тепер вже з пасажиром, загриміло далі.

Ми оторопіли.

Сліпуче красива, як лялька нафарбована, «кінозірка» сиділа в кориті і, тримаючись за нього обома руками, мчала вниз по ескалатору.

Мовчки, без крику, без єдиного слова. Чи то вона була вже така мужня, чи то, навпаки, оніміла від переляку і несподіванки - їй адже і зміркувати-то було колись, в чому справа.

Ще мить - і міліціонер, який ще не встиг обернутися й помітити небезпеку, збитий з ніг, впав на ескалатор. А «зірка», не змінюючи пози, пронеслася повз.