Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Отак ідучи й ділячись своїм горем, двоє хлопців уклали нову угоду: завжди стояти один за одного, як брати, й не розлучатися, аж поки смерть не звільнить їх від усіх страждань. Потім почали міркувати, як їм жити далі. Джо хотів стати відлюдником, жити десь у печері на самому хлібі та воді й зрештою сконати від холоду, нужди та горя; але, послухавши Тома, він погодився, що злочинне життя [90] має деякі істотні переваги, й вирішив і собі податися в пірати.

За три милі нижче від Сент-Пітерсберга, там, де річка Міссісіпі розливається в ширину на цілу милю, простягся довгий і вузький порослий лісом острів з великою піщаною косою проти води - кращого місця для піратів годі й шукати. Острів був безлюдний, він тягся аж ген уподовж протилежного берега, де стіною стояв глухий ліс. Тим-то вони й обрали його, той Джексонів острів. Щоправда, майбутнім тратам і на думку не спало, на кого вони там нападатимуть.

Потім хлопці розшукали Гекльберрі Фінна, і той залюбки пристав до них: йому було однаково, на яку дорогу ступити, і він навіть ні про що не розпитував. Невдовзі вони розійшлися, умовившись зустрітися в одному затишному місці на березі за дві милі вище від містечка о. своїй улюбленій годині - тобто опівночі. Там був прича-лений невеликий пліт, якого вони намірялися захопити. Кожен мав принести рибальські гачки, снасті та щось із харчів - що пощастить викрасти в хитромудрий і загадковий спосіб, як і належить розбійникам. І ще до смерку всі вони встигли, тішачись солодким передчуттям слави, пустити по містечку поголос, що дуже скоро там «щось почують». Ті, кому вони звіряли цей туманний натяк, діставали також застереження «тримати язика на припоні й чекати».

Близько півночі з'явився Том з вареним окостом та ще деяким харчем і сховався в густих чагарях на крутому взгірку над місцем зустрічі. Ніч була зоряна й дуже тиха. Могутня річка лежала внизу, мов океан під час штилю. Том прислухався: ані звуку. Потім тихо й протягло свиснув. З-під узгірка йому відповіли таким самим свистом. Він свиснув ще двічі й знову почув відповідь. Потім чийсь сторожкий голос запитав:

- Хто йде?

- Том Сойер - Чорний Месник Іспанських Морів. Назвіть свої імена.

- Гек Фінн - Кривава Рука і Джо Гарпер - Гроза Морів.

Усі ті пишномовні прізвиська Том вичитав у своїх улюблених книжках.

- Гаразд. Скажіть пароль.

У нічній темряві два хрипкі голоси разом промовили моторошне слово:

- Кров! [91]

Том спустив крутосхилом свій окіст, а за ним з'їхав і сам, розідравши і штани, і власну шкіру. Він міг би зійти вниз утоптаною, зручною стежкою, яка вела на берег згори, але там не було труднощів і небезпек, що їх так полюбляють пірати.

Гроза Морів роздобув добрячий шмат копченої поребрини й насилу дотяг його туди. Фіни - Кривава Рука поцу пив десь сковороду та чималу папушу недосушеного тютюнового листу, а також приніс кілька сухих кукурудзяних качанів, щоб робити з них люльки,- хоч кожен з піратів, крім нього самого, не палив і не жував тютюну. Чорний Месник Іспанських Морів сказав, що не годиться вирушати в дорогу, не маючи при собі вогню. То була розумна думка, бо сірників у їхніх краях тоді ще майже не [92] знали. На великому плоті кроків за сто проти води курилося багаття, і хлопці підкралися туди й тихенько потягли головешку. З цього вони розіграли справжню пригоду: щохвилини цитькали один на одного, раптом спинялись і прикладали пальця до уст; хапалися за руків'я уявних кинджалів; лиховісним шепотом наказували один одному всадити у «ворога» кинджал, як тільки той ворухнеться,- і то чимдуж, «по самісіньке руків'я»* бо, мовляв, «мертвий не викаже». Вони добре знали, що всі плотарі подалися гуляти до містечка, але не вважали це за причину, щоб здійснити свій наскок «не по-піратському».

Незабаром і відчалили. Том був за капітана, Гек оруду вав кормовим веслом, Джо - носовим. Том стояв посеред плоту, грізно нахмурений, схрестивши руки на грудях, і глухим, суворим шепотом командував:

- Повертай за вітром! Так тримай!

- Єсть, сер!

- Тримай, трима-ай!

- Тримаю, сер!

- Візьми на румб праворуч!

- Узяв на румб праворуч, сер!

А що хлопці веслували повільно й рівномірно, виво дячи пліт на середину річки, на бистрину, то цілком зрозуміло, що всі ті команди давалися лише «для шику» і ні чого певного вони не означали.

- Які стоять вітрила?

- Нижні прямі, марселі й бом-клівер, сер.

- Поставити бом-брамселі! Півдесятка чоловік на форстень-стаксель! Ану жвавіше!

- Єсть, сер!