Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Невдовзі місяць вийшов знову. Індіанець Джо стояв над двома нерухомими тілами, роздивляючись на них. Лікар пробурмотів щось нерозбірливе, двічі хапнув ротом повітря й затих. Метис похмуро мовив:

- З цим я поквитався, хай йому чорт.

І він обчистив кишені вбитого. А тоді вклав фатальний ніж у розтиснуту правицю Поттера й сів на відкриту труну. Минуло три, чотири, п'ять хвилин. Поттер ворухнувся й застогнав. Рука його стиснула ножа, він підніс руку, поглянув на ніж і, здригнувшись, упустив його додолу. Потім сів, відштовхнув від себе лікареве тіло, якусь мить пильно дивився на нього, а тоді розгублено озирнувся навколо. Очі його зустрілися з очима індіанця Джо.

- Господи, Джо, як це сталося? - запитав Поттер.

- Кепські справи,- відказав метис, не зрушуючи з місця.- Навіщо ти це зробив?

- Я? Ні, це не я!

- Ти диви! А хто тобі повірить? Поттер затрусився й поблід.

- Я ж думав, що скоро витверезію. Даремно я сьогодні пив. І досі в голові паморочиться - ще гірше, ніж коли ми сюди йшли. Усе йде шкереберть, нічого до пуття не пригадаю. Скажи мені, Джо, скажи всю правду, друже,- невже це я його?.. Джо, я ж цього не хотів, і в голові ніколи не покладав... даю тобі слово честі, і в думці такого не було... Скажи мені, як це сталося, Джо! Господи, який жах... Такий молодий, тямущий чоловік...

- Ну як... Ви з ним завелися битись, він як угатив тебе Дошкою з могили - ти й беркицьнув на землю, а тоді зіпнувся на ноги, ледве стоїш, хитаєшся, а сам хап за ножа та й на нього - так і ввігнав по саме нікуди; й ту ж мить і він ще раз дошкою тебе молоснув - отож ви й повалилися рядком, мов дві колоди, і отак досі й лежали.

- Ой, я ж зовсім не тямив, що роблю! Краще б мені самому померти отут на місці!.. Це все клята горілка накоїла, та ще, мабуть, і розпалився я. Я ж зроду нікого но-Нсем не вдарив, Джо. Битися бився, але щоб ножем - то ніколи. Всі це знають... Не кажи нікому, Джо! Пообіцяй, Що не скажеш, Джо, ти ж добрий чоловік. Я завжди любив тебе, Джо, і заступався за тебе. Хіба ти не пам'ятаєш? Ти Не скажеш нікому, не скажеш, Джо? - І бідолаха. [75] благально склавши руки, впав на коліна перед незворуш? ним убивцею.

- Еге ж, Мафе Поттере, ти завжди ставився до мене чесно, по-людському, і я тебе не викажу. Це я можу тобї обіцяти.

- Ой Джо, ти сущий ангел! Я благословлятиму тебе скільки житиму...- І Поттер заплакав.

- Ну годі тобі, годі. Знайшов час рюмсати!.. От що -< йди тією дорогою, а я піду цією. Ну, рушай, та гляди не залишай за собою, слідів.

Поттер подався геть - спершу підтюпцем, а тоді побіг щодуху. Дивлячись йому вслід, метис пробурмотів:

- Якщо його так оглушило дошкою і розвезло з перепою, він не скоро згадає про ніж, а коли згадає, то буде вже надто далеко й побоїться вернутися по нього сам, боягуз нещасний!

Минуло ще дві-три хвилини - і вже тільки місяць дивився на вбитого лікаря, накритий рядном труп, на порожню труну й розкопану могилу. Довкола знов запала мертва тиша.

Розділ X

Хлопці щодуху, не спиняючись, мчали до містечка, занімілі з жаху. Час від часу вони злякано озиралися, немов боялися, чи не женеться хто за ними. Кожен пень, що траплявся по дорозі, здавався їм людиною, ворогом, і обом аж дух забивало, а коли вони бігли повз поодинокі будиночки на околиці містечка й навздогін починали валувати розбуджені дворові собаки, їм щоразу наче п'яти вогнем присмалювали.

- Тільки б добігти до старої чинбарні! - прошепотів Том, хекаючи за кожним словом.- А то я вже не можу!..

Відповіддю йому було лише важке сапання Гекльберрі. Не спускаючи з ока заповітної мети, хлопці з останніх сил бігли далі. Поступово мета все наближалась, і нарешті вони плече в плече увігналися в розчинені двері й зне^іо-жено, але з радісною полегкістю попадали додолу в рятівній сутіні. Помалу серця їхні стали битися спокійніше, і Том прошепотів:

- Слухай, Гекльберрі, як по-твоєму: чим усе воно скінчиться?

- Якщо лікар Робінсон помре, це скінчиться шибеницею. [76]

- Ти так гадаєш?

- Не гадаю, а знаю, Томе.

Том хвилину подумав, тоді обізвався знов:

- А хто розкаже? Ми?

- Ти що, здурів? Ану ж як щось станеться і індіанця Джо не повісять? Та він же рано чи пізно порішить нас, це ж так само певно, як те, що ми тут.

- Та я про це й сам подумав, Геку.

- Як хтось і має розказати, то нехай Маф Поттер, коли він такий дурень. Він же ніколи не протвережується.

Том нічого не сказав і знову замислився. Потім прошепотів:

- Геку, але ж Маф Поттер нічого не знає. Як же він розкаже?

- Чого це він нічого не знає?