Юрій Збанацький - Морська чайка

Жорка задумливо мружить очі. Видно, він дуже вдоволений своїми благородними вчинками. А може, то він згадує своїх маленьких друзів-негрів? О, як би мені хотілося побувати в тих далеких краях, познайомитись з маленькими неграми, витягти їм із дна морського хоч одну черепашку із коштовною перлиною! Адже я непогано пірнаю. От тільки треба буде навчитись пірнати, не закриваючи носа і вух руками. Бо інакше чим же витягувати тоді оті черепашки?

— Дядю Жоро, — запитую, — а чому ви зараз не на кораблі? Дядя Жора важко зітхає. Схиляє голову. Згинається. Згинає ноги в колінах. Дядя Жора сумує.

— Життя, младєнець, схоже на безперервний архіпелаг підводних рифів, ось шьо таке життя, — відповідає він якось незрозуміло і сумовито. — Ти намагаєшся зманеврувати по самому фарватеру, а тебе на мілину викидає. В моряка доля лукава, братці. То міряєш усі широти, то сидиш на мілині. Ось і я — змушений тимчасово нести берегову службу. Але шьо — хіба то даремно? В мене є своє устремління, і я все одно свого доб'юся.

Виявилось, що Жорка будь-що хоче потрапити в гарпунери на китобійну флотилію «Слава», але якісь лихі люди, «бурократи» якісь стають йому на перешкоді. І ось він жде свого, навмисно не йде працювати пі на який корабель, хоч в нього відбою немає від різних капітанів та старпомів.

— Шьо за питання — кожному хотілось би мати на кораблі такого моряка, як я. Адже я всі моря і океани знаю, як свої п'ять пальців. Ти мінє запитай — де я тільки не плавав і де не бував? На яких я тільки кораблях не служив. І в військовому, і в торговельному, і в підводному хлоті. От тільки в морській авіації не був, шьо не був, то не був.

Виявляється, що й на риббазі дядя Жора служить не так собі спроста.

— Ось наша база, до прикладу. Коли подивитись на неї якомусь бевзю, що без понятія в голові, то він тут нічого не побачить. А насправді — це теж важлива ділянка. Потому— в нас судна. Рибальські судна, але не в тому річ, шьо рибальські, а річ в тому, де вони стоять. Вони ж на самому кордоні, де всяка сволота може забажати проповзти на нашу територію, як останній гад. Ото ж бо і воно! Тут і треба, щоб було надійне око і досвідчений охоронець. Ото ж мене і умовили. Спеціально із Москви приїздили — шьо ви думаєте? — це не таке, як може кому здатися, просте питання. Так і сказали: «Жорко, ти єдина людина на всю Одесу, кому можна довірити такий пост». А я — шьо — коли треба, то треба. Ось і той… А ти тягни вудку, бичку вже набридло сидіти нанизаному на гачок.

Я схопився за вудку та почав тягти рибину з води, а Жорка-одесит аж за живіт брався. Так йому смішно було з того бичка, що через цікаву розмову змушений був майже годину просидіти на гачку.

На море непомітно впали сутінки.

Я не відразу помітив, що з морської далини наближалась рибальська моторка. Вона мчала до риббази з такою шаленою швидкістю, що здавалось: або вона вискочить на берег, або вріжеться у наш місток.

— Хомко, клич дівчат! — гукнув ще здалеку дідусь. — Рибу хай приймають.

— Чичас! — відгукнувся Жорка-одесит. Так я довідався, що Жорку ще звали й Хомкою.

Вильнувши вбік, моторка розсіяла ціле помело бризок і в одну мить стишилась, підпливла до містка. Жорка-одесит побіг на базу.

На кормі, випроставшись на повний зріст, стояв мій дідусь у високих рибальських чоботях. Я дивився на нього, і мені враз захотілося стати з ним поруч. Захотілося відчути, як в обличчя хльоскає вітер, як намагається зірвати з голови солом'яного бриля. Почмихуючи мотором, суденце здригалось біля містка. Його міцно прив'язали товстими просмоленими вірьовками до високих паль.

— То це й ти тут рибалиш, Даниле? — здивувався дідусь.

— Ми з Коською рибалимо.

— Ти гляди, внуче, щоб бабуся нам з тобою не дала рибальства.

З голосу чую — не дуже дідусь боїться бабусі. А коли йому не страшно, то чому я маю лякатися?

Я заглянув у дідову моторну. Аж у очах забіліло. Здалося, ніби то хтось срібних грошей насипав, так заблищало проти рожевого неба. Пригледівшись, побачив — в судні ворушиться срібляста риба. Біла-біла, з зеленими спинками. І зовсім дрібненька.

— Ого! — тільки й вигукнув я.

— Яке там — ого! — виплигнувши на місток, весело посміхнувся дідусь. — Звичайна собі хамса. їв ти коли-небудь мариновану тюльку?

— Мама її до картоплі часто купляє.

— Отож-о! А ми її живою в моря позичаємо. Дрібненька, маленька, а смачна. Слабо падає в сіті, але нічого не вдієш. Море, воно не скупе — що має, те й дає.