Олексій Огульчанський - Вітрів кут

… Вася прокинувся не відразу. Він кілька разів розплющував очі і казав: «Встаю. Ще трошки».

Але міцний передранковий сон брав своє, і Вася засинав знову. Це, кінець кінцем, вивело дідуся з терпіння. Він енергійно трусонув онука за плече і, коли Вася відкрив очі, сердито промовив:

— Ну й спи собі! Сам поїду.

Це вплинуло. Хлопець швидко схопився з ліжка.

— Як сам? Я швидко! — і поквапливо почав одягатися.

— Не поспішай, — уже спокійно пробурчав дідусь. — Так-сяк не для моря. Зрозуміло? Море поважає акуратність. Запам'ятай це слово — а-ку-рат-ність.

Хлопець надів парусинові штани, такий же кітель з мідними, справжніми «морськими» ґудзиками і з досадою натягнув на голову старий солом'яний крислатий бриль. Звичайно, значно краще було б у такий момент надіти безкозирку, тільки не яку-небудь там з надписом «Герой», а справжню, матроську.

Ці мрії переривав суворий окрик дідуся:

— Ти куди це зібрався босий? Щиглів ловити? Зараз же взуй чоботи. Забуваєш, — у море йдеш!

Дідусь ставав невпізнанним, коли збирався в море. У звичайні дні він мовчки сидів у кутку кімнати, плів снасті, оживаючи в ті короткі хвилини, коли повертався син, Васин батько, з моря й приносив з собою в кімнату міцні запахи риби та морських просторів. Старик слухав розповіді сина, жадібно ловлячи кожне слово. Ще б пак! Сам усе життя провів у морі…

І тепер, коли дідусеві доводилося виїжджати в море, хоч і недалеко, всього-на-всього за сотню метрів від берега, ловити бичків, готувався він до цього, дотримуючись усіх рибальських правил.

Ось і зараз Вася бачить перед собою дідуся в повній рибальській формі: на ногах щедро вимазані дьогтем чоботи з довгими халявами, завернутими вище колін, стьобані ватяні штани, брезентова куртка, застебнута на всі ґудзики і туго підперезана шматком сітки замість пояса. Закурена тютюновим димом борода старанно розчесана, а вуси стирчать, як крила чорної крячки.

Вони вийшли на безлюдну вулицю. Вже рідшала темрява короткої південної ночі… Йшли мовчки.

Хлопець, важко човгаючи по бруку чоботами, ніс кошик з рибальським спорядженням; дідусь узяв весла і три якорі з акуратно зібраними в кільце «кінцями».

— А навіщо третій якір? І двох досить, — порушив мовчанку Вася.

— Море припас любить, — відповів дідусь.

Вузькими провулками вийшли до моря. Тільки рівномірне зітхання прибою нагадувало, що перед рибалками лежить неосяжний морський простір; само море було ще вкрите сірою пеленою туману.

Дідусь кинув на мокрий пісок ношу, зняв картуз, витер тильною стороною спітнілого лоба й промовив:

— Після бурі забунацало [1] Від слова бунація — абсолютна тиша на морі (прим. авт.). . Буде бичок.

… Вася зовсім не здивувався, коли дідусь, піднявши весла догори, сказав:

— Прибули. Савур-могила!

Насправді ніякої могили тут не було. Навколо всюди море. Але хлопець уже знав, що рибалки поділяють зовсім одноманітний, на перший погляд, простір моря, як колгоспники поля, на окремі ділянки. А всі прибережні підводні скелі називають Саур-Могилою.

Човен закріпили на два якорі. Дідусь витяг із халяви кисет і, не поспішаючи, почав набивати люльку. Хлопчик возився з вудочкою. Було ще темно, а волосінь, як на зло, заплуталась.

— Снасть із вечора готують, — зауважив дід.

Поки Вася розмотував волосінь, дідусь піймав великого сірого бичка, який, розчепіривши розкішні оранжові плавці й роззявивши зубату пащу, здавалося, здивовано дивився на рибалок.

— Красунь, — радісно вигукнув рибалка, кидаючи рибу в сумку, спеціально причеплену за бортом човна. Потім старик витер об ганчірку руки й не поспішаючи знову закинув у море вудочку.

Скоро й Вася тримав у руках здобич.

Зійшло сонце. З'явились крикливі чайки. Ранок був напрочуд вдалим. Дідусь ледве встигав наживляти гачки. І робив це мовчки, швидкими звичними рухами. Розмовляти було ніколи. Навіть люльку не курив.

— А що це там? — спитав розглядаючись по сторонах хлопець, якому набридло рибалити. Дідусь поглянув на горизонт. Там виднілась якась чорна цятка.

— Пароплав. З Криму. Повз нас пройде. Далеко ще. Мабуть, Вітрів Кут минає.

— А що це за Вітрів Кут?

Дідусь уважно подивився на онука.

— Ти, хлопче, рибаль, — сказав він повчально. — У сьомий клас перейшов, а як першокласник щокаєш. Ходитимеш у море — узнаєш Вітрів Кут. Це бухта така.