Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Узункулак — означає «довгі вуха»; але чому святого так прозвали, я не знаю, а спитав у бабусі, то вона, замість пояснити про вуха святого, вчепилася мені у вуха.

— Не твоє це діло, безбожнику! Краще б став біля мене та помолився найсвятішому із святих.

— А навіщо? — спитав я. — Навіщо мені молитися?

— Хто щиро поклоняється святому Узункулакові, у того збуваються всі бажання.

— І відмінником стане?

— Атож. І не пащекуй мені! Заважаєш бабі…

Вона добра, моя бабуся, але дуже сувора. Навмисно переїхала до нас, щоб, як вона сказала, власноручно взятися за моє виховання. До того ж маму на все літо послали в Ташкент на якісь курси підвищення кваліфікації.

Мама і Айшахон узяла з собою.

Тато, як ви самі знаєте, працює в Мирзачулі, вдома буває коли-не-коли.

Бабуся боїться, що я знову втечу з дому. «За хлопчиком треба дивитися та й дивитися!» — торочить вона всьому кишлакові. Але вона даремно боїться. Тікати я поки що не збираюся, хоч і живеться мені тепер несолодко. Самі посудіть: на вулицю не можна, голосно засміятися не можна, поспати довше не можна… Навіть телевізор увімкнути не можна! Бабуся каже,' що телевізор од нечистого і що лихо нам буде на тому світі перед судом аллаха. Я розумію: не в аллахові тут річ, а в мені. І тому допитуюся, мов дитина:

— Бабуню, а за що аллах нас судитиме? Адже ти телевізора не дивишся?..

— Помовч, розумако! Йди краще уроки вчи, другорічник.

«Уроки вчи!» Легко сказати! Надворі літо, канікули, всі відпочивають, гуляють, купаються, рибалять, а ти сиди зубри уроки. Та ще за шостий клас. Адже в сьомий мене не перевели. Сказали: пробайдикував півроку, касот… катаст-рофічио відстав. Так і не пригодилися підручники, що я привіз із своїх мандрів по білому світу.

Я, звичайно, дуже не побиваюсь, але сидіти інколи над книжками доводиться. Для годиться. Бо інакше яке ж то буде «перевиховання»? Людина заради тебе, вважай, приїхала, розпорядок склала, а ти її не шануєш… Усе це було б не так-то й страшно, якби…

Я вам ще не казав, що в мене цього літа з'явився іще один дивний і зовсім мені не потрібний «обов'язок»? Тож послухайте який.

Не встигаю я покричати (для бабусі) усякі там «а-прім, б-прім» і закрити книжку, як вона вже й тут:

— Сідай, тепер учитимеш «Кухлу, обллоху, ахад». Від шайтанових спокус очистишся.

«Кухлу обллоху ахад» — це такий вірш. З Корану. Бабуся каже, що його склав той самий Мухаммед, який нібито жив колись у місті Мекка і до якого потім, по його смерті, люди стали їздити на поклоніння. Правда це чи ні, що він був ще й поетом, — я не знаю, але слова його вірша мені не легше запам'ятати, ніж алгебраїчні формули. Скільки не зубри — одразу вилітають з голови.

— Бабусю, а може, Мухаммед не сам написав ці вірші? Мо, списав у когось, га?

Цього досить, щоб бабуся кинулася скубти мене за вуха. А я тільки того й ждав: миттю вискакую в садок, гукаючи на ходу:

Абдураїм і Мадраїм — мої однокласники, тобто колишні однокласники. А коли їхні імена голосно виспівуєш, виходять достеменні вірші Мухаммеда. Бачили б ви, як при цьому бабуся гнівається!

— Стривай-но, пустобрех! Ось приїде тато, я йому все розкажу — він тебе за ноги повісить!..

— Хай вішає. Мені все одно. Навіть краще буде. Не мучитимуся тут і з Мухаммедом поговорю краще про те, що таке верлібр. — Це я ще від зустрічі з поетами пам'ятаю про верлібр.

Я перелажу через паркан, а бабуся кричить навздогін:

— Ну, стривай, я виб'ю з тебе всі дурощі, станеш ти в мене людиною!

Добре, що бабуся любить ходити по сусідах. Тоді мені воля. Стрибаю, кричу, співаю, танцюю. А бува, як от зараз, ходжу на руках.

Сестричці Донохон це страх подобається, і мені теж розвага й фізкультура.

І сьогодні цим розважався. Тільки-но дійшов до хвіртки, гульк: Закір іде вулицею. Краще сказати, плентається. Плентається і спить. Він завжди такий, Закір, усе спить. Мій одноліток, а на вигляд — наче в десятому класі вчиться. Здоровецький хлопець, а сміливості — ні крапельки. Він навіть дівчат боїться. Вони це знають і навмисне дражнять його. Закірові тільки поспати б. Ви й не повірите, коли я розкажу, як одного разу він заснув на колоді, по якій ми ходили на уроці фізкультури. Ішов, ішов, зупинився раптом і заснув. А коли вчитель розбуркав його, покліпав очима й каже:

— Я не спав… просто перепочив трохи.

Побачивши мене, Закір дуже зрадів.

— Друже, а я тебе й не помітив! — вигукнув він. Подумав трохи, тоді спитав: — А чого це ти так… догори ногами стоїш?