Іван Багмут - Господарі Охотських гір

— Здорово! — сказав старий і усміхнувся, зрозумівши Юрин рух.

— Здорово, — повторив молодий і теж усміхнувся. Юра, засоромлений своїм переляком, тихо відповів на привітання. Люди враз перестали бути страшними, і Юра зрозумів, що це евени, або, як самі вони себе звуть, орочі, орочели, — місцеві жителі, про яких він багато чував від робітників рибальні.

Гості посідали серед хати просто на підлозі, витягли тютюн і люльки, запалили.

— Ні бісенді? [2] Ні бісенді (орочською мовою) — хто будеш? — звернувся до Юри старий.

Юра дивився на них широко розкритими очима і теж спитав:

— Хто ви такі?

Обидва орочі з сумом похитали головами і, промурмотівши якісь незрозумілі слова, поглядали на хлопця.

Старий вибив люльку, сховав її в шкіряний кисет і, показуючи на себе пальцем, сказав:

— Гаврило. Гі ні? [3] Гі ні? — ти хто? — спитав він Юру.

Хлопчик назвав своє ім'я. Обидва орочі задоволено засміялися:

— Юра! Ая! [4] Ая! — добре!

— Ілля, — ткнув старий на молодого, і всі троє засміялися.

Старий, показуючи на Юру, потім на море, сказав:

— Пароплав?

Юра закивав головою. Гості зітхнули, виказуючи своє співчуття. Розмова точилася на мигах, і незабаром обидві сторони майже цілком порозумілися.

Орочі розтопили погаслу грубку, нагріли чаю, витягли з шкіряної торби в'ялену кету — юколу, Юра віддав їм качку і тюленя. Гості не гаючись витягли ножі. Відрізаючи маленькі шматочки тюленячого сала, вони клали їх у рот і, смакуючи, примовляли:

— Ая, ая!

Юра показав на себе, на рушницю, махнув у бік скель. Старий, розуміючи, усміхнувся:

— Чакти! [5] Чакти! — молодчина!

— Самий чакти! — підтакнув молодий.

Після закуски всі вийшли надвір. Коло хати стояли прив'язані до стовпа два олені, похиливши голови з розкішними гіллястими рогами.

Олені дивилися добрими і смирними, як у корови, очима і зовсім не були схожі на тих красенів оленів, що їх бачив Юра на малюнках. Ілля, щоб розважити Юру, сів на, оленя верхи і проїхав до рибальні. Потім запропонував покататися Юрі.

Сідло було незручне, без стремен, вуздечка з одним повідком, але Юра насмілився. З допомогою орочів він виліз на оленя. Перед його очима коливався цілий ліс гіллястих рогів, і Юрі до нестями хотілося вхопитися за них, щоб підтримати рівновагу. Гаврило помітив це і гукнув:

— Еді [6] Еді! — не можна! — показуючи руками, що братися за роги не можна.

Олень зробив крок, Юра заколивався на сідлі і, боячись упасти, схопився за ріг.

Старий не встиг повторити своє «еді», як олень з усієї сили мотнув головою, і Юра в одну мить опинився на землі, а олень знову стояв смирно і дивився своїми добрими очима на хлопця.

По обличчях орочів Юра бачив, що вони співчувають його невдачі, і сів на оленя вдруге. Гаврило дав йому ціпок, щоб він підпирався ним, замість хапатися за роги. З ціпочком було куди зручніш і надійніш. Юра проїхав кілька кроків з ціпочком, потім, набравшись сміливості, проїхав без ціпочка, далі на мигах попрохав дати йому повідок, за який. вів оленя Ілля, і через кілька хвилин почував себе на олені зовсім вільно.

— Чакти! — похвалив його Гаврило.

— Самий чакти! — сміявся Ілля.

Орочі поговорили між собою, і старий звернувся до Юри, жестами запрошуючи його їхати з ними в гори. Для Юри це було зовсім несподівано, і він мовчав, не знаючи, що робити.

— У-у-у, — роблено затремтів старий, показуючи, як буде холодно тут, на березі моря.

Катер ішов вздовж берега, і Зуб майже не заходив до каюти, замислено дивлячись на громаддя гір, що сягали аж до обрію.

Чи знайде він сина?

Зовнішньо спокійний, він не міг стримати внутрішнього хвилювання, і його уява малювала порожню бухту, контору рибальні з підпертими ціпком дверима, безлюдний берег.

«Що коли Юри на березі немає?» Ця думка гострим ножем пронизувала його свідомість, і він зціплював зуби, щоб підтримати рівновагу. За два дні він схуд, і очі в нього запали, як після тяжкої хвороби.

Команда катера працювала мовчки. І старшина, і два матроси старалися не дивитись у вічі Зубові — допомогти вони нічим не могли, а співчуття тут зайве.

Вже надвечір показалися скелі, коло яких пароплав робив останню зупинку. Старшина дав найбільший хід, і незабаром катер увійшов у бухту Нігілян і врізався носом у хрящуватий гравій.

— Ну, тут остання надія! — сказав Зуб і перший виплигнув на берег.

Поки команда прикріпляла катер, він швидко пішов до контори. Не доходячи до неї кілька кроків, Зуб побачив двері, підперті палицею, і остовпів.