Микола Білкун - Женька Жменька-Едісон

Яких тут тільки скарбів не було на горищі сарайчика! Старі підкови, цвяхи, іржаве колесо від воза, кавалерійська острога, каркас справжнього сідла, поламана коса, кришка від чайника, сундучок, повний гвинтів і шурупів, рама від картини, купа старих журналів, позеленілий самовар, брусок від точила, держак лопати, велосипедна педаль, ще кілька коліс невідомо від чого, солдатський казанок, дірява безвуха каструля…

Ні, коли б я навіть до кінця повісті перелічував скарби, що їх Женька відкрив на горищі, то й тоді я б не був певен, чи чого-небудь не пропустив.

У Женьки відразу ж заблищали очі, але він опанував себе і почав серед цих скарбів відшукувати тільки необхідне.

Таким необхідним виявилася стара халява, гофрована протигазна трубка, шматок пожежної кишки і уламки мідного дроту.

Можна було починати.

Стара халява чудово одягнулася на ринву і була туго припасована до неї дротом. Далі все пішло як по маслу. Халява з'єднувалася з пожежною кишкою, а кишка — з протигазною трубкою. Трубопровід був, правда, закороткий і ледве діставав до землі, але Женька мав надію завтра вранці знайти ще дещо і доточити його. Сьогодні було вже пізно — смеркло, і тітка Оксана кликала вечеряти. Щоб трубопровід не гойдався сюди й туди, як слонячий хобот, Женька встромив його кінець у відчинену кватирку. Потім побіг вечеряти, бо чув, що Котя вже вмощується за столом.

… Спали вони обоє на широченному ліжку в низенькій прохолодній кімнаті. Дуже затишна була ця кімната і навівала солодкі сни, бо скрізь у кутках, на підвіконні, по стінах і навіть під сволоком висіли сухі жмутки духмяних трав, якихось корінців, листя, квітів.

— Це воно для краси чи для запаху? — вже лежачи в ліжку, запитав Котя.

— Дивак, — відповів Женька, тягнучи до себе ковдру, — це ліки. Дядько ж фельдшер.

… Котя стояв на капітанському містку, а хвиля була така, що бризки долітали аж сюди, розбиваючись йому об чоло. «Потрібно спуститися у машинний відділ, подивитися, як там, — подумав він і почав спускатися по трапу. Холодний струмінь води вдарив йому в обличчя. — Пробоїна! Судно може потонути. Треба оголосити загальний аврал!»

— Полундра! — загорлав Котя і прокинувся від власного крику. Що сталося, здогадатися зовсім не важко. Після вечері Женька забув про свій трубопровід, і кінець його так і звисав з кватирки, якраз над Котиною головою. Залишається нагадати, що дощі на Волині перепадають досить-таки частенько.

Розвиднялося… Мокрий і злий Котя сопів і проштовхував кінець трубопроводу на двір, за вікно. Женьку теж, звичайно, промочило, але він удавав, що солодко спить. Од цього Коті остаточно урвався терпець:

— Винахідник! Геній! Едісон нещасний! Не прикидайся дурником, я ж знаю, що ти не спиш. Не думав я, що ти такий мстивий! Це ти мені за те, що тоді бляшанку з бичками замість алмазів на примус поставив, еге? То я ж не хотячи, ти ж знаєш. А ти навмисне…? — Дурника знайшов. Нечесно так!

Цього всього Женька стерпіти, звичайно, не міг. Він сів на ліжку так раптово, ніби в ньому розпустилася пружина.

— Ти що, серйозно вважаєш, що це я навмисне?

— А то не навмисне?! Шукай собі дурнішого помічника, з мене досить!

— Дурнішого за тебе я навряд чи знайду.

— Що-о?

І хто його знає, чим би все це закінчилося, якби не зайшов дядько Захар.

— Доброго ранку, — сказав він, — освоювали душ нової конструкції?

— Це Женька хотів… — почав було Котя, але так і не доказав, що ж хотів Женька.

— Все ясно. Значить, квити? Ти його гарячою бляшанкою по голові, а він тобі на голову холодної води.

Женька насуплено мовчав. Він зрозумів, що тато, мабуть, дещо про нього написав дядькові Захарові.

— Дуже мені подобаються ті винахідники, — вів далі дядько Захар, — які до пуття цвяха не вміють забити, а беруться проектувати кібернетичну машину.

— Цвяхи забивати я вмію! — вперто сказав Женька.

— Це я до прикладу сказав, а взагалі у таких умільців, як ти, цвяхи крутяться під молотком, як локшина, а пальці в синяках. Ну, гаразд. Ідіть умиватися по-справжньому, бо сон у вас уже, мабуть, не вдасться, постіль мокра.

Увечері того ж таки дня дядько Захар зайшов до хлопців і запитав:

— Хлопці, а ви бачили коли-небудь, як сходить сонце?

— Бачили, — не дуже впевнено відповіли хлопці, які, по правді кажучи, не дуже твердо пам'ятали, бачили вони коли-небудь по-справжньому схід сонця чи це їм тільки снилося.