Іван Франко: Збірка "МІЙ ІЗМАРАГД"

Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".

"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"

І великим, безсмертним почув себе цар.

"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!"

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… - урвав. - Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш - роби!"

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, -

Олександер не ждав її слова - пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

"Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть".

Птолемея знайшла, і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

"Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з'їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно".

Спалахнув Олександер: "Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!"

Та дівча не дрижить, не спускає очей:

"Мені дав його твій генерал Птолемей".

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

"Вічно жить і любить! День за днем! День від дня

А життя - то борня! А любов - то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить - се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!"

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

По селах

На Підгір'ї села невеселі

Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердій постелі

Сплять старці, обвішані торбами.

Понад річку верби головаті

Довгі віти в воду похиляють;

Журавель поскрипує при хаті,

Босі діти по двору гуляють.

З-поміж верб, та груш, та яворини

Чорні стріхи глипають, нагнувшись,

Мохом вкриті, корчами калини,

Мов на вітер ті сичі, надувшись.

Похилились смерекові стіни,

Там і сям стемпльовані дрючками,

Мов каліки, ждуть собі заміни,

Щоб спочить розбитими кістками.

Сліповаті та тісні віконця

В старосвітських засувах ще ходять.

Чи лякаються ясного сонця

Ті, що вік свій в тих хатах проводять?

Не видати комина на хаті;

Вранці дим всю хату заповняє,

З стріхи буха, в'ється по загаті,

Хапле очі, сльози витискає.

В хаті піч трохи не в півкімнати

З запічком і припічком із глини,

Вічно тепла - то жолудок хати,

Величезний, як живіт дитини.

Хліб і страва - тут найстарша справа,

Ціль всіх змагань, замислів, турботи,

Мов родивсь сей люд лиш для роботи,

А на хліб вся праця йде кривава.

Ліжко газди - п'ять дощок незбитих,

Сніп соломи і верета зрібна;

Тепла піч є для дітей невкритих,

А для старших постіль непотрібна.

Слуги в стайні сплять - їх коні гріють,

А дівки на лаві, на запічку;