Бульдозери грубо підрізували,
Шматували, калічили, розривали —
З кожним в’язом століття на землю гупало…
Цілий день машини, вантажені в’язами,
Скидали їх, зарізаних під землею.
Гусениці металеві ходили по ходах крота.
Кріт шалів з переляку у темних своїх палацах.
Велетні на коліна впали. Корони зелені спали.
Тряслися в припадочній, як од скаженого сіверка.
Я бачив перелякані тіні дітей,
Що бавилися в дитинство під тінями в’язів —
Зелена сторінка життя пилюгою покрилась.
Я бачив, як розвертались червоні фургони,
Як розганяли дитячі привиди в передмістя,
Засмічені димом, засмучені старістю.
Я бачив, як за борти тікало навтьоки коріння,
Хотіло землі торкнутись – доторкалося до гудрону.
Кричи, Місяцю! На цьому кутку землі
Сталось з деревами те, що сталось…
Я в свідки беру відображення їхніх конвульсій
У маленьких люстерках проїжджих байдужих машин.
Вільям Джей Сміт
(1918–2015)
Яка нагорода знати містера Сміта,
Чиї твори, як дощ в яснодення, такі випадкові!
Хто вважає за радість з ним просто поряд сидіти,
Хто на віддалі ненавидить, безумовно, з тої ж любові!
Його очі за розрізом трохи неначе східні,
Його пальці довгі і білі, неначе вони в намітці,
Його натура м’яка, його рухи і то привітні,
При звуці гонга підскакує він, як риба на сковорідці.
Підборіддя його не роздвоєне, мова його ллється зливою,
Його обличчя чисто виголене бритвою добре правленою,
Його права рука дуже схожа до його лівої,
Його ліва нога паралельна до його правої.
Його друзі – митці, науковці, тузи лікарняні,
За покликанням він слідопит і справді цим не жартує.
Кухонні знаряддя перед ним, як овечки слухняні,
Хоча друзів своїх він поза домом більше частує.
В молодості він був серйозним колекціонером,
Колекціонував він раніше лише коробки сірникові.
А нині – блокноти і капелюхи. Любив кулінарні химерії —
Смачні летючі лисиці – майже дорівнюють кажанові.
На Мальорці не був ні разу, хоч має там досить поклонниць.
Двічі був на Таїті, не обпивався чаєм.
І він рідко (що він, хіба ветеран-марафонець?!)
Зробить два кроки, коли одного вистачає.
Відраза в нього до водіння машин і до квашеної капусти.
Застібку «блискавка» терпить і куртки спортивні носить.
Він зовсім байдужий до карт, хоч не вважа їх розпустою,
Він нікчемний на ковзанах, відчув він це раз – і досить.
Плаче тужно за ним другий бік океану.
А він завжди повертається шляхом, яким приїхав.
Він кличе його по імені, кличе безперестану —
Повернення завжди для нього єдина і справжня втіха.
Повернення завжди з вітром, і вітер він завжди слухає,
Поки шумують хвилі і солоно лижуть руку.
Стелиться темінь в низинах, страх приходить з розпукою,
Він присмерку завжди боїться і цвіркунового звуку.
Він думає більше і більше, бо ж час осідає торосами,
Як том невідомого міфа, відкривається дійсність щоліта.
Прерій високотрав’я оплакує його ридма росами —
Яка нагорода знати містера Сміта!
Бо Сивіллу Кумейську на власні очі бачив я, підвішену в амфорі, і коли ті хлопці спитали: «Сивілло, чого ти хочеш?» – одрекла вона: «Вмерти хочу».
Езрі Паундові, з майстрів найкращому
І
Погребіння померлого
Жорстокий місяць квітень викликає
Бузок заснулий з мертвої землі. Він змішує
Бажання й спогади. Він будить
Застиглий корінь весняним дощем.
Зима нас берегла від холоду, вкривала
Цю землю снігом забуття і годувала
Життя мізерне висохлою бульбою.
Літо нас застукало зненацька, прийшло з-понад
озера Старнбергерзее
Впритул зі зливою; ми сховались в колонаді,
Тоді пішли у сяйві сонця до Гофгартен.
Пили ми каву й довго розмовляли.
Bin gar keine Russin, stammi aus Litauen,
echt Deutch [1] Я не росіянка, я з Литви – справжня німкеня ( нім .).
.
Дитиною гостила я в ерцгерцога,
Мого кузена. Він брав мене на саночки,
А я тремтіла з ляку. Він казав: Маріє,
Тримайся-но, Маріє. І з’їхали вниз.
В горах себе вільнішим почуваєш.
Ночами я читаю, а взимку на південь їду.
Що то за корінь продовбується, що за галуззя росте
На пустирі каменистому? О сину людський,
Не можеш мовити, ні передбачити. Ти знаєш тільки
Купу розбитих образів, де сонце палить,
Де мертве древо тіні не дає, ані цвіркун —
полегшення,
Де камінь висохлий, де не дзюрчить вода. Лиш
Простяглася тінь під скелею червоною
(Сховайся у тім затінку під скелею червоною)
І я тобі таке щось покажу, ні крапельки не схоже
На тінь твою, що вранці бігає слідом твоїм,
Ані на тінь, що ввечері стрічається з тобою.
Я покажу тобі сам жах у жмені пороху.
Читать дальше