Іван Франко - Рябина

Писар. Що? Тут побудеш? Із отсим читальником?

Орися. Ну, так. Надіюсь, що ви мене перед татком за се не прискаржите. (Сміється.)

Писар (лютий) . Чи так! А, то гарно! Добре-добре! Тепер розумію, куди стежка в горох! Гарно! Гарно! Буду знав, що таткові сказати!

(Спішно відходить.)

Орися, Олекса.

Олекса.Чого се він так розкукурічився?

Орися. Ха-ха-ха! Ти б ніколи й не вгадав! Знаєш, почав мені зі своєї любові сповідатися, та ти перебив.

Олекса.Що, він? Орисю, і ти так се говориш? А ти йому що на те?

Орися. Ну, що ж я мала робити? Розсміялася йому в очі і вкінці заставила його воду з кирниці тягти.

Олекса.Ха-ха-ха! (Обнімає її.) Славна ти моя дівчина!

Орися (відсторонює його) . Ну-ну, Олексо! А ти що? Адже се майдан! Люди можуть побачити!

Олекса.Та що мені люди! Ей, Орисю! Люблю я тебе, як свою душу! Досить не раз на мене всілякої гризоти та турботи паде, а як подумаю, що й ти мене любиш, що швидко моєю будеш, то аж сили мені прибуває.

Орися (плаче) . Ти так думаєш? А мені страшно та тужно. Ой господи, як тужно! Не раз і не два думка мене зносить, що марна наша любов, не бути нам у парі.

Олекса.А то чому?

Орися. Олексо! Хіба ж ти не знаєш мого тата?

Олекса.Та що, що він начальник? Овва, не така ще страшна персона.

Орися. Не те, що начальник. А ось те, що лютий він на тебе за отсю читальню. Господи, який лютий!

Олекса.То я мав би право на нього бути лютий за те, що нам без дання рації шандарів на читальню наслав, а потім постарався о то, щоби староство її розв’язало.

Орися. А ти тепер татові на злість ось тут на майдані щонеділі читальню робиш!

Олекса.Ну, а що ж маємо робити? Хлопці і дівчата, ба й старші люди засмакували в книжках і газетах, привикли до них. От ми собі і без читальні щонеділі сходимося і читаємо, балакаємо. І нині зараз посходяться. І що нам твій тато зробить?

Орися. Ей, Олексо! А ти б зважав троха на мене! Адже ж як ти будеш з моїм татом отак воювати, то тато (плаче) ні… ні… ніколи не віддасть ме… ме… мене за тебе!

Олекса (обнімає її) . Не бійся, моя ясочко! Якось-то буде. А від читальні мені відступитися годі. Був чоловік троха в школах, хоч і не в високих, був у війську, бачив дещо світу, похопив дещо, як розумніші люди жиють і в біді рятуються, то гріх би був, якби я не старався і своїм сусідам та товаришам тоту ж дорогу показати. А ти не бійся. Твій тато, чень, також чоловік. Я його знав як доброго і чесного чоловіка, аж отсе нещасне війтівство йому голову закрутило.

Орися. Ой, Олексочко! Якби ти знав, як я за них боюся! А кілько разів побачу тата в кумпанії з отсим писарем та з жидом, то аж серце в мене холоне.

Олекса.Ну, ті, певно, не на добро його наведуть. Чи ти знаєш? Я оногди в місті від одного возного довідався, що наш писар і отсей жид Рахміль у криміналі пізналися.

Орися. Ой господи!

Олекса. Писарслужив у якогось пана також за писаря і щось там прошкрябав, так той його до криміналу впакував.

Орися. Господи! І мій татко такому чоловікові вірить! Недарма-то мене завсігди такий страх здіймає, коли писар до нашої хати прийде. І ще й на мене глядить так якось, немов сверлує мене тими очима.

Олекса.Кажи йому від мене, нехай дасть тобі чистий спокій, а то я не буду вважати, що він пан писар, а через таку його гречку перегоню, що своїх двох ніг не дорахується.

Орися. Олексо! Що ти? Прошу тебе, не задирайся з ним! Ти ж знаєш, він багато може нам пошкодити! Я так боюся і за татка, і за тебе.

Олекса (бере її за руку) . Серденько моє! Не бійся нічого! Ади, ось уже мої читальники йдуть.

Орися. Ой, пусти мене! (Хапає коновки.) Бувай здоров, Олексо!

Олекса.А вечером вийдеш на зарінок? Вийди, Орисю, ждатиму.

Орися (відходячи) . Добре-добре! (Відходить.)

Олекса, Митро, інші парубки, Феся і інші дівчата.

Митро. Го-го-го! Наш голова, видно, щось за дівчатами очима кидає!

Василь. А ти гадав, що вже як голова, то має бути як пень?

Микита. А може, як відземок.

Олекса.Спокій, хлопці! Що се за жарти беруться? Зачинаймо читальню!

Митро. Ні, ти нам насамперед скажи, що то за дівчина була, до котрої ти тут залицявся?