Емма Андієвська - Міражі

Не з хмаросягів – місто, – з макітер. —
Мандрує скло, аж осетри – з гітар.
Дном хлопцям – біля каси, де – квитки,

Об ноги треться, щоб – взяли, – котко —
Й знов порожньо, крім – трьох очей – в кутку.

Під землю – час – стрілки і циферблат.
Прорив – в бутті, і все – назад – в табльо.
Лишилось – тільки – декілька приблуд,
Що – мікроклімат, де – на кістку – зблід

Світ. – Й обрій, – хоча й тяжко хворий, —
Все ширші кола, щоб – стрімкіше – в вирій.
Бож – крізь матерію – скрізь навстіж – двері,
Що – ополоники, – ущерть – навару.

І кожний – шкутульгає – навмання,
Не знати, чи клубочення – мине,
Адже серпи – ворушаться – зі споду, —

Й не видно, з яких вимірів – нападник.
А покищо – геть – з лусок, плазми, шкір, —
Заки – усіх – новий годинникар.

На підвіконні – на тарілці – груша,
Яку – кружалами – промінчик- ріже.
Дерева – позбуваються – мережив.
Стоїть – на брамі – міжсвітів сторожа,

В майбутнє – хоботи зануривши – й в минуле,
Де – знов – з початку – все криве – й змарніле.
Й від первісних площин – самі тунелі.
Вітри – нові критерії – в аналах.

Ворушаться – ще без ознак – істоти —
Нові, що – пробують – на ноги – стати, —
За милиці – і первні, і пластиди. —

Й на шию й груди – шалик – від застуди,
Тіка, – хутчій від світла, – тлін-страшко,
А то – ще в пил – й його – космічний шкіц!

У просвітку, що – надсвіти, – хмелина,
Артерія, що – зібгана колона,
Де мармур – переходить – в порцеляну, —
В ляґуні – острів – на краю відлуння. —

Меридіяни – теж – свої гормони,
Що улягають – атмосферним змінам.
Єдині товтри, що – каркас імунний,
На прапорці неонові – в тумані. —

Вбік – цятки – розпочавсь – новий процес.
Шукач – стискає – мінерал – в руці,
Який – вітрилом – краєвид пустельний,

Де – мить тому – ще дендропарки – й штольні. —
Та – з ворохобників хтось – з вітром – пакт,
І дійсність – знову – докорінно – спектр.

День – з ранку без причини – набурмосивсь,
Й стрілки буття – вскач – поміняти – змусив.
Лиш сірники – цунамі – встигло – з мису,
Заки – назад – на зозулясту – масу,

Яку – ногою – з берега – пацан,
Котрий – кресало часу – у руці. —
Пес поруч: кайнозой і міоцен.
Й вівтар, де, – замість немовлят, – вівцю.

Й камінні плити – з верств, – в яких – вертій —
Нашарування – знов – переверта,
Щоб – дійсносте, – що – живчик, – коренище,

Аби назавжди: що – куди, – і нащо, —
Бо комашня – й його вже – обсіда,
Хоча – ще мить, коли – навкруг – сади.

Від сонця – залишилася – колючка.
Світло і пітьма – муром – навкулачки.
Жебрак – на публіку – свої болячки.
Про травми – літня панна – від розлучень,

Стіл – шкетик, що – і зі слоїка – нардек,
Який на всю рівнину – акведук.
Й за акведуком – корабельний док. —
Дід – в затінку – півголосом – кондак,

Аби – ніколи – стріли – зі стрільниці. —
Фортуна – про напарника – й канарці.
Лиш про тяг – стулки шаф – часами – шарпа —

Століть минулих, – де таргани-шурпи [3] Шурпа – привид, мара, потвора. ,
Що – сновигають, і – ніяк – їх – геть, —
Щоб – сенс життя, яке – в контрафагот.

На мармурових сходах – спить – бухарик.
Хоча – з човнів, – причал, – дітиська – хором.
Інколи й небом – кінець світні – хури,
Що – унизу – на острівці та шхери.

В повітрі щ звук від літаків – як гуркіт.
Весляр – допалює – і геть – цигарку.
Тип, що – на пірсі, у канал – обгортку.
Жебрачка – руку, – та ще й сльози – гірко.

На площі – поруч – авіосальон.
Краля – в вікні – цілунки – посила.
Тераса. Столик. П’ють – аліготе.

Факір, – обслуга, – брухт – й гадюк – ковта. —
Кожний – на свій кшталт – в існування – вступ.
Річка, що – в море, – й скільки – зір – мости.

Рівнина. Халабуди – з жовтих охів [4] Від – «ох!» .
Півкраєвиду – вибгалося – вухом.
Лад, – з тиглями – й піпетками, – комаха. Допомагає їй – гілляка-віхоть.