Емма Андієвська - Вігілії

Стерничий – і нікого на борту.

Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,
Де гнізда залишилися сорочі
І предки промовляють з домовин.

Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.
Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —
Мости через провалля – без поруччя.
Каміння, луни, потічок-ревун.

Що Арарат? – Драконами – дрібниці.
Піщина, що на всю потужність пнеться,
Аби до світла боком притулитись

І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останній електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.

Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.

На площі тиші довшає пузир.
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не бруківка, а бруски озер.

Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.

По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що – на той бік – за обол.

Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тиші стигне в сновиганні.

Ще не набрали почуття розгону,
Світ видимий ще розмовля на миґах.
Є гірші від поразок перемоги,
І світла найчорніші перегини.

Над дійсністю – димок від кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межі, на всю тональність кондор

Відлічує у присмерку секунди
(Годинник, що без гир і коліщат).
Буття? Чи кинений на полі бою щит?

Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
На дні краплини – існування днище.
Що, як поліп, в поцейбік наросло.

Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.

Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.

На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.

На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.

В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.

В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.

Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаїлось. Тільки місяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.

У проминального все дужче апетит —
На вічне, хоч і гине від ядухи.
Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —
За розподільник ліній і частот.

В повітрі гаснуть острови з опунцій.
Прийдешнє ще чекає на зупинці, —
Їсть яблуко, – при боці – оцелот,

Що від – проміжних втілень уцілів.
Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,
Йде розтяжний – з самих суглобів – час.

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Ріка? Чи просто знак – алея
Згортається у зірку і маліє.
Не поле – алюміній і азбест.

Амеба місяця зійшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рівнина чи вже духа алкалоїд,
Що в просвітках – матерії позбувсь? —

Самі кульбаби від гучних орацій.
Світ – проваливсь на першому уроці
Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.

Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пітьма, що – оливами – бринить.

Навколо тиша, наче із відра.
Без опертя, в надхитану назальність —
Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.
Все кришиться – і навпіл – по ядру.