Юрій Пересічанський - Наодинці з життям. Поезія

Молитися. Хурделиць завивання
Підспівують бажанню молитов
Не наших, не тутешніх – не благанню,
А виклику. Це вічний бій немов.

Вже стільки полягло ні в чім не винних
Надій, і мрій, і молодих посвят.
Покірно і безмовно, безнадійно
В наметах долі відчаї лежать.

Невже поразка? І невже навіки?
Невже не жаль? Як дивно – ні, не жаль…
Підступно і несхибно в серця світоч
Все глибше віхол вихори біжать.

Ще вчора грізні вензелі морозу
тримали вікна владою зими
в покорі срібній сліпоті, і ми
в чотиристінну пообідню прозу

поезію світів позавіконних
впускали крізь святковий карнавал
феєрій, скло віконне на кришталь
перечакловуючи віхол гоном.

Відлига зранку ж розвінчала гонор
пергаментів імперських у вікні:
гілля каракулі – чорновики
веснянки самозваної, відозви

повсталої посеред заметілей,
нарозхрист вплетеної в далей плин,
з-під січня визволеної весни
прозрілі раптом вікна нам відкрили.

Чотири вітри тепло б’ють у груди,
кайдани впали, руки – для обійм,
та мерзне пролісок на самоті —
пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде.

Гоп – направо зліва – сіни літа навстіж,
Ех, дівкам даруйте ранки на вінки.
Сутіні не треба – всі марноти навпіл,
Геть від сумування з гуком навстрибки.

Щебетання – в серце, душу всю – назовні,
Очі – в очі, руки – в тебе на плечах.
Свято і неділя – очі сонця повні,
Ех, запам'ятаюсь я полян очам!

Пил, підбори – закрут, в боки – уклонився:
З пилом я музики з вітром підібрав.
Ех, цимбали й скрипка, бубон і сопілка —
Хоровод хмаринок з небом закружляв.

До заграви – радість, далі – щастя й щастя,
Далі вже не буду віку дівувать.
До цілунків – жарти, далі – гру на застіб,
Далі вже господарем буду гарувать.

На Купала скоки з ватри і до зірки —
Поведе так Місяць Нічку до вінця —
Попіл суму, кпинів і образ прогірклих
Полум'я розвіє —
гоп-ца —
гоп-ца-ца!..

Гоп – наліво справа – сіни літа навстіж,
Ех, дівкам даруйте ранки на вінки:
А дівкам би – танці, а дівкам би – заміж,
Голови крутили щоби парубки.

Оце так!
Оце так!
Оце так
гопак!

І ось, нарешті,
твої руки в моїх руках:
на кінчиках пальців твоїх
десять трепетів
десяти
священних заповідей острахом
лягають на моїх пальців
десять спокус
у десяти вогнях
гріхів смертельних.
Відмов своїм пересторогам
у довірі —
і десять наших доторків
в долоні наші зіллються
цнотливим сяйвом
недоторканності всіх
заповідей десяти.

Не те щоб нікуди іти вже зовсім,
Але якби й було куди – так ні —
Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.
За вітром. Наче у щасливім сні.

Я крила вже давно віддав мовчанню
Захмарних незрівнянних нот і рим
В чутті, що я почую їх вінчання
У реквіємі згаслої зорі —

В заграві тогосвітньої надії:
Так жаль – між нами потойбіч межа,
Яку здолать хіба що зблиску мрії,
Та й то, коли вже згасне плоті жар.

Надії… Вже забув я, як це, жити —
Все якось зовсім, зовсім повз життя.
Один. Один. Самотністю сповитий.
Стояти, бігти, йти – мета одна: