Татьяна Дзюба - ЮЖНОЕ СОЛНЦЕ. КВАРТЕТ АККОМОДАЦИИ

Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха.
Там, де немає, мій друже, віри – немає страху.
Сніги лягали, нерівні, білі, – псальми пророчі.
Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.

А треті півні склюють зірниці вогнем і криком.
Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих.
Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій пустелі:
«Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю,

Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,
Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію.
Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи,
А календар віщує інше: стрічай Миколи…

Ця зима витіка обіруч,
повз сріблястим розмаєм.
І не клич її, і не руш, —
Не повернеш, немає.

Леви сині у неї на подив,
У биків кришталеві копита.
Забиває морозом подих
пересвіженість оковита.

У кватирку різдвяних небес
перешіптані вкотре бажання.
Народився рік чи воскрес,
як трава у травні?

Білі нетлі торкають плече.
Підростає термометра розтин.
Час нуртує, як ртуть, тече,
вперто, врозтіч, вперед, наосліп.

Уривається помах руки.
Мов лубок з козаком Мамаєм,
Силует із сніговиці – ти,
А зими не повернеш, немає.

Біля кляштору Босих Кармелітів
Я вперто раз-по-раз повторюватиму молитву,
так, наче вкотре, набираючи потрібний номер:
«Почуй мене, Господи, почуй…»
У костелі на березі річки
серед впокорених гордих шляхтянок,
з силуетами запалених свічок,
свічками зусібіч обступлених.
І тягтимуться вени, напнуті, шорсткі, тротуарів
до тебе, до річки.
І перетяті до води за полегшенням спадатимуть,
де на листках-човнах осінь відпливає,
багряними ордаліями за собою
спаливши мости.

А ще ж недавно тут тріпотіли лускою
пругкі, грайливі сині літні дні,
спіймані на вудки міських антен.
І пущена навесні шкаралуща крашанок
чіплялася за весла водяними лілеями.
І ти, мій Боже, непомітно з’являвся
прихожанином у костел, до вечірні,
на цьому березі річки.

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?
Блакитна кров льону у білих одеж.
Одвічне питання: камо грядеш?
Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода,
Від неї нерони хмеліють.
Танцюй, Саломеє, бо ти молода
І ще не спізнала похмілля…

Тимпани. І ковзко й непевно ступні.
Червоно – на сніг і на сум без причини.
На святки у школах тепер вихідні,
Лункі, мов «Кларнети» Тичини.

«Ти сторожем братові тільки не стань», —
Благаю. Схитнулися шальки,
Мов твій, Саломеє, догідливий стан
І ледь закривавлені пальці.

Та били тимпани – і він не почув
Чи зріс корчмарем для скитальців?
А ким мені бути, як стрінуть дощі:
Таріллю, главою чи танцем?

І з ким ти порадишся, куди підеш?
Так добре, аж ворог жаліє.
Від краю до краю, від меж і до меж
Неспинний танок Соломії.

хорали осені на вулиці Листопадового Чину
присмерк Європи присмак кави
резиденція мишачого короля
(предки львівських мишей прописалися
тут ще за Польщі та Австрії)
якого ніяк не вполюють кам’яні леви
наша зустріч випадкова веселкою край неба
моя самотність кованими трояндами під нігтями
тут спиняються годинники
і втомлені атланти й каріатиди
не в змозі втримати старовину
біля суворого костелу бернардинців
твоя усмішка на моїй долоні
подих осені у свіжості серпневій
кілька століть – крихти що склюють голуби
тільки ж чому як езотеристи
здалеку вчувають відьму
я відчуваю близьке розставання

Ты сегодня пришла с похмелья
В демонических жухлых венках.
Отдавало погостом и цвелью,
А не славой святых в веках.
В свежевыкопанную высь
Грудью падает вороньё.
Ох, Виктория, помолись,
Заслонив рукавом враньё.
Враньё, что рваньё:
Прорастает на пятнах солнца:
На ржавых ржаных коржах.
Подымают шеи жертвенные подсолнухи:
Агнец взалкал ножа.
Колебания – хуже предательств.
Детали – бельмо в сюжете.
Кровь помады, хвала Создателю,
Кровь подсолнуха на манжете.
Пьяные всхлипы по гадкой
Победе, вылезшей боком.
Мальчик целится из рогатки
В печного Бога.
Ты сегодня пришла с похмелья…