Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Дід подивився на журналіста.

– Як тебе зовуть?

– Семен Тополя.

– Гарне ім’я. Теж, мабуть, нове видали. Так я так і скажу: казав Семен Тополя, що він вернеться. Його не візьме ніяка дальнобійна пушка. А за остальних не ручаюсь. Мабуть, скажу, багато їх загине на полі брані, поки не вижене ворогів з своєї землі к такій лихій матері.

– Я їм не вірю. Всі вони націоналісти. Ти бачиш? Що передать німцям, а, не бійся, не сказав: товариші, не могли б ви взяти мене з собою і врятувати мене від фашистів? Ой! Хто тут? Стріляю! – закричав раптом Вересай, почувши недалеко справа у лозі якесь сопіння.

– Та не стріляй. Пужливий який, чорт вас тут носить, – почувся зовсім близько голос ще одного сьогобічного діда, що витяг свого човна з лози, аби заступити нічну варту українського Харона на Дніпрі.

Я сидів у човні і дивився на діда, на річку, тиху і чарівну, і мені здавалося, що мене перевозять на той світ. Я не хотів вставати з човна. Було соромно, розпачливо і жалько, так жалько. Було багато почуттів. Коли б їх скласти в одне почуття гніву – річки б розступилися передо мною.

Я йшов лозяною стежкою. Мені було важко, я говорив діду:

– Ми вернемось, дідусю. Простіть нас. Ми вернемося, як би дорого ми не заплатили за нестаток ненависті. Простіть нас, діду, що не доглянули ми вашу старість. Спасибі вам, наші харони. Не жалійте нас. Жаль і збільшує ненависть, і підточує корені ненависті. Як шашіль. В оцій річці ми втопили свій жаль і вийшли на берег спустошені. Хай же душі наші наливаються ненавистю до ворога і презирством до смерті.

– А ви думаєте, нам не важко і не жалько одступати?

– А що мені думать! Думайте ви. Життя ж ваше вже, а не моє. А я тільки так скажу. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте жаль і скорботи. Це, хлопчику, не ваші напої. Це напої бабські. А вам би треба було од крепкої ненависті налити та презирства до смерті. От ваше вино. А жаль – це не ваше занятіє. Ваш жаль породить багато жалю, і сліз, і розпачу людського. Перемагають горді, а не жалісливі.

– Та що ти з ними, сопляками, говориш?

В цей час снаряд упав недалеко од нас і підніс догори великий водяний стовп. Всі понишкли і схопилися за борти човна.

– Сидіть тихо, коли не вмієте плавать.

– А що риби поглушить у річках!

– Еге. Позаторік подохла од задухи, а решту зараз німець висадить гарматами. Спустіють і річки, мабуть, і все на світі.

– Німець ненавидить ціль, а ви? А ви все думаєте, а треба не думати, а ненавидіти ціль…

– Я ненавиджу німців, діду, всією своє душею, – крикнув Сеня Тополя і навіть схопився за нову кобуру.

– Значить, душа в тебе мала. А ти прикуй себе ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, а там уже люди розберуться, який ти був – нервний чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, правда, а нервів, а любові до себе ще більше, от і «перевезіть, діду».

– Ну це не всякий може.

– Отож-то й є. А треба, щоб всякий міг, їсти ж усякий требує. І язиком галакать всі навчились.

– Багато вони вчилися ненавидіти дома всяких несогласних, так у них до німців не вистачило, чи що? Та хто їх зна.

Тополя притих.

Коли до берега під’їхали німці, збуджені і гарячі, як хорти, – вони довго й нещадно били діда Савку і діда Платона, потім сіли в човен і веліли перевозити негайно на той берег. Посеред Дніпра Савка до Платона:

– Платоне, прости мене.

– Бог простить.

– У другий раз – Бог простить. У третій раз – Бог простить.

– Прости і ти мене, Савко…

Кинулись діди на правий берег, і перекинули човна з німцями, і потонули з ними у тихих водах сивого Дніпра.

Всяка буває душа – одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема, а неначе, звиняйте, віл п…

– А коли душа велика, а чоловік нервовий?

– Подайте човен, ого-го-го. Човен подайте. Ага-га-га-го-о-о-о. Човен! – розпинався хтось на березі.

– О, нервені душі заметушились. – Оглянувся Савка. – Отак і накличуть німців. А нема того, щоб тихо посидіти та подумати.

– Я Герой Радянського Союзу. Я не боюся смерті. Я знищив ворогів багато. Ненависть прорізалася в мені аж на Дніпрі, а зараз вона визріла в мені, як квітка. Скажу вам правду. Нічого в житті так не хочу, як після війни, коли буду живий, поїхати до того діда, поклонитися йому в ноги за науку.

– І гарненько відчитать, щоб не зазнавався на старості літ, – сказав один з тих непоправних тупиць, яких навіть війна не виправить… Чи, мо’, це і був той самий журналіст Сеня Тополя.