Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

У Тараса ще не було ненависті до німців. Він ще був малий. Але він добре знав і відчував усією своєю маленькою войовничою душею, що їх треба вбивати, і чим більше, тим краще. Треба нищити. Що як їх не понищити, то вони знищать потроху всіх – і маму, і все село. Одного з двох німців він убив у вікно, коли вони роздягалися і голі били воші. Тоді він вистрілив у одного і вбив його наповал, а другий утік з хати голий на мороз. Тим часом Тарас втік у дот.

Один раз він помагав німцям пиляти сад на дрова. Він зносив дрова у хату, уже вечоріло. Розпалили піч, а Тарас заліз під лавку, під піл, а звідти на піч. Повечерявши, німці сіли четверо грати в карти. Двоє сиділи рядом тут же і роздивлялися якісь смішні картинки. Тоді Тарас кинув у них бомбу з печі і вбив усіх.

Тарас ще не мав ненависті до німців, але він почував, що вони не дадуть йому вирости великим і помститися за батька. Вони бояться його, Тараса, і не сьогодні-завтра вб’ють, і Тарас вирішив сам убити їх як можна більше. Тарас знав, що німців треба убивати, треба боротися за своє життя, за існування.

До сторінки про дідів-харонів.

– Така, мабуть, ваша планета. Сильно миша тікала на схід. Віщування таке.

– Нічого, не дрефте, діду. Ми вернемось.

Дід подивився на Т. і плюнув через плече:

– Та ти-то вернешся… А от наших людей багато не вернеться. А ти, як полова, носить тебе всіма вітрами. За тебе поб’ються.

– Этот дед националист.

Часом вони перевозили двома човнами. Тоді вони говорили тихо і спокійно один з одним про своїх клієнтів образливі речі, ніби їх тут не було.

Описати діалог.

У обох дідів онуки чи сини військові на фінському та на Хасані, на Далекому Сході, у Монголії. Вони горді синами.

– Коли б оце мій Лаврін да був тут, так він би оцю шушваль перестріляв би власною рукою. Куди тобі. Той не одступить, чорта з два.

– Еге. Отакий і мій Семен. Його огнем печи, на куски ріж, ну не одступить і ні за які гроші не піддасться.

– А це все мотлох. Тікає, як миша. Думає спастись, а воно, мабуть, вийде так, що харкатимуть кров’ю довго, а це ж бо треба буде забирати назад, – еге. Та треба все одно проливать кров. Шутка сказать, скільки землі прийдеться забирать назад.

– Не вмієте битися?

– Що сказано в уставі? Стріляєш – возненавидь ціль. А де ваша ненависть?

– У радіо!

– Еге. Та в газетках. А вмирать боїтеся. Значить, ненависті нема.

– Іще нема, ще, казав той, тільки прорізається. Ох, буде мороки. О, пливе щось. Наш чи німець? Німець. А, гидота, де ти взявся на нашу голову, до чорта їх пливе, так, як пацюки.

Я з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу.

Ми не знали, що казати.

– Прощайте, спасибі.

– Ідіть під три чорти. Крутитесь. Ідіть собі, не крутіться перед очима…

– Я б на Дніпрі вмер. Мене б з Дніпра не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости Господи.

– А танкетки… – хотів було хтось щось сказати.

– Ну й що, що танкетки? – перебив дід, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. – Скільки вона там вас може вбити, та танкетка, якщо од неї не тікають?… Я вже своє одвоював. Он мій Лаврін на Хасані, чули, що зробив з японцями? От. Так-то, Лаврін от. Танкетки, – розсердився дід. – Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде. Як ото в піснях: «У нашого Морозенка червоная стрічка. Де проїхав Морозенко – кровавая річка». – О… Ото був воїн. Або мій покійний батько з генералом Скобелєвим брали Плевну… А що ж накажете робити тепер нам з німцями? Що передати їм? Як у вічі дивитися?

– Ми ще повернемось.

– Та ти, мабуть, повернешся.

Почулася стрілянина. Ракети. Крики одчайдушні.

– Ого-гов! Подай човна. Ого-ов-ов! Човна!

– О, вже скугичуть. Подамо, не кричи, чорт тебе не візьме.

Поперевозили діди всіх. Посідали на березі і, дивлячись на той бік, гірко, по-дідівськи заплакали.

– Синочки наші, що ж це ви поробили?

І коли їх на другий день німці вішали серед села у присутності всіх людей, вони поклонилися один одному й не захотіли з німцями говорити.

Валуйки

– Слухай, чого ти з ним розмовляв? Цей же дід націоналіст, хіба не видно! – сказав уже в кущах Тополі другий в таких же ременях – журналіст Вересай.

– Нічого. Ми повернемось. Я йому цього не забуду.

– Прощайте, діди. Спасибі вам за труд.

– Постійте трохи. Так що ж передати прикажете ворогу, як стрічать його і як у вічі дивитися?

– Скажете їм, що ми повернемось! – сказав «бойкий» журналіст, увесь у новому, в безлічі нових ременів, що перетинали його товсту не по літах фігурку по всіх напрямках. Круглі окуляри з товстими, для короткозорих, скельцями, планшетка нова, сумка нова, чоботи хромові нові.