Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди – й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —
Не бував ти у наших краях.

Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп’янки духмяні
і ти – і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

День прозорий мерехтить, як пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна.

І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —
Геній людський, чи лише випадок, —
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.

Європа визнає державу
нову; їй дамо ґрунт і тло,
і сяє променями слави
її уквітчане чоло.
Душа ж гетьманова двоїться;
гуде новий універсал:
«Під руського царя горніться!»
Москві відданий генерал,
Вкраїни зрікшися, мов секти,
і, враз окресливши криву,
перед державцем у проекті
схилив бунчук і булаву.
І під вагою колісниці
московської, під крик і свист
юрби, при виблисках зірниці
ламається тоненький міст.
Забудь, гетьмане, сан високий!
Настануть безтривожні дні,
і ти пізнаєш мудрий спокій
в ясній ванзейській тишині.
Як сріблом час позначить скроні, —
дійшовши світлих верховин,
суддя ти станеш безсторонній
і України вірний син.
Віків минулих божевілля
набуде тон картин Доре,
і жартівливість водевіля
трагічну барву прибере.
Історія відміни любить.
Щоб не урвався нам терпець,
гримлять її веселі труби,
що дії другій вже кінець.
Завіса падає додолу,
завіса вгору знов іде:
нове накреслюючи коло,
хтось інший натовпи веде.
І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!