Меир Ландау - Город мой… Сборник поэзии

Місяць стає опівночі
Повен і крові, і сил.
Диво Купальської Ночі,
Диво Ярилових Крил.

Скаже колись сокровенне,
Миле, таємне, чудне,
Те що чекав я таємно,
Те і віддасть, те одне…

Молодість, силу, наснагу,
Волю і душу мою,
Те що чекаю. І спрагу
Миттю загасить мою.

Мушу я ждати любові,
Мушу губити її,
Мушу жадати я крові,
Милої крові з землі.

Себе в нащадках – не бачу,
Хочу побачити знов
Предківську віру, а значить —
Бог поверне мою кров.

Віра, Надія, Кохання…
Всесвітів чорна імла.
В тих сокровеннійших знаннях
Ніч на Купайла була…

Минають дні за роком рік,
Летять години наче хмари.
Вже батьківський згубився оберіг,
Вже зайнялись червонії пожари.

Десь там осталися кохання і любов,
І море синє, і горласті чайки,
Остила вже палка, юнацька кров
І вже казками бачу власні байки.

Давно вже пожовтів зелений клен
Моєї юності, моїх років гарячих.
Ізтліло полум`я моїх знамен
І сліпота чадить з очей незрячих.

Співають все сумніше за вікном,
З майданів, знову зайшлі міністрелі.
І не пройду я вде імлястим дном,
Залишусь байстрюком у новій ері.

Минула казка із дитинством геть,
І небо посіріло, стало темним.
На обрії щось дивне постає,
Чимось важким, жахливим і непевним.

Червона троянда в снігу забуття
Загасла, замерзла і кригою вкрилась.
Червона троянда волає в життя,
Над нею, сокирою смерть нахилилась.

І кликає серцем, троянда моя
Весняне тепло і травневі дощі!
Та змерзла під снігом, як в кризі земля.
Холодні мов смерть життєдарні ключи.

На сонячний промінь чекає вона,
Що зцілить їй серце і радість проллє
У душу замерзлу, під кригою сна
Та льодом навколо усе постає.

Не прийде до неї у сонці весна.
Під снігом, навіки заснула вона.

Падає білий сніг,
Як передтеча зими.
Падає небо до ніг
У завірюсі пітьми.

Нові срібляні комахи
Крижані сані везуть.
Знов Снігова Королева
Вийшла у свій довгий путь.

Білим прапором йдуть коні,
Полозки дивно свистять.
Погляд її був суворий,
Очі її майорять.

Випалють холодом очі,
Візьмуть у кригу серця.
Зірками стануть крізь ночі
Дивні легенди Творця.

Чорним вороном злетіла
І за море понеслась
Моя доля сизокрила,
Десь за море забралась.

Моя доленька лихая,
Утікаєш з часом ти.
Все сіріше і чорніше
Мого світла кольори.

Забраася гамалія
Прямо в душу, серце дме.
Я душею не старію,
Просто серце може жме.

Не забрати мою долю
Чорним чаклунам лісів.
Не забрати в вовка волю,
Бо він вільний син степів.

Чорним вороном злетіла,
І за море понесласью
Моя доля сизокрила
Десь за гори забралась.

Заворожи, чаклунка мила,
Щоб позабути все навік.
Щоби розкинув буйні крила
Й піднявся вітер-оберіг.

Щоби ласкава Берегиня
Мене у раї прийняла,
І знов зростила наче сина,
До себе в хмари забрала.

Лиш закриваю свої очі —
Знов тії ж мріються думки.
Безсонні мої темні ночі
З її легенької руки.

Не хочу щоб вона забула,
Коли іншого пригорнула,
Її у серці мрію я…

Та взявши мою душу грішну,
Пішла по людях й рознесла
Мою нудьгу за нею ясну…
І посміялася прекрасна
Й навіки спокій забрала…

Ходила відьма оболонком,
Забутим лугом тим пройшлась.
Знайшла бурштинок, і галчонком
У небо, в хмари, піднялась.

Забуту пісню проспівала,
Свою нудьгу переливала
У зрі, місяць в вишині,
Щоб чули люди на землі
…про її лихо…

«Щож ж ти, милий,
Залишив дівчину одну,
Козак відважний, горділивий,
Мене віддав на самоту,

Не спала що безсонні ночі,
Тебе в віконце виглядала,
Що продивила ясні очі
І сподівань поназаймала.

Куди ж ідеш ти, світ коханий?
Навіщо відьму покидаєш?
Невже є краще хто за мене?
Невже ти мене забуваєш?