Меир Ландау - Город мой… Сборник поэзии

Гайдамацкая удаль проносится
Словно вихрь из ночи в ночах!
И по утру, кошмаром уносится
Не в моих растревоженных снах.

Ночь. Прожектор. Собаки срываются
Перелаем, на мрачных людей…
Не меня умертвить собираются…
Не моих малолетних детей…

Только мне, не в молении песенном,
Не в хасидских напевах в Песах
Слышны стоны прощанья Валенсии,
Запах крови изрубленных плах,

Будто я был повешен на площади…
И посажен в холодный вагон…
И прошли гайдамацкие лошади
Вслед за мной, из тех давних времён.

Это я взял копьё под Валенсией.
Это я был был расстрелян в ярах.
Это я умирал вместе с песнями
И молитвой, на вечных устах…

Вне времени круговорот
И вне событий повсеместных.
То что захочет – то берёт
Во веки бездна…

Спешу хоть крохи подобрать,
Но никогда не успеваю.
Спешит и рубище забрать.
Бывает…

Стоять на страже не хочу,
Хоть стой, не стой, а промахнёшься.
А ей и горе по плечу.
Ты не вернёшься…

Лечу никак, и в никуда,
Давно уж потеряв рассудок.
Полёт над безной не беда,
Забудут…

Без времени круговорот
И без событий повсеместных.
Хоть и не хочет, но берёт
С собою, бездна…

У степах ізберу я духмяних чорнобильків зілля
Й полечу кольоровим дощем з веселкових мостів.
Аж туди, де збирається соняшне п`янеє хмілля,
Аж туди, де ранкова зоря понад світом стає.

І не спинить тепер мене жодна у світі могила,
Жоден кат, жоден нелюдь вже світла мого не уб`є.
Бо я світлом ранковим родився, зорею ранковою згинув,
Щоб ранковою зіркою знову світ бачив мене.

Моя пісня пролине як завжди, мій друже, як завжди,
Трілль чарівна проникне у світ й подарує буття.
Тільки будьте тепер, мої друзі, як мога обачніш,
Не згубити тепер щоб мене на віки забуття.

Чарівною веселкою з ранку постану над світом,
І ранковою зіркою стану над світлом зорі.
Моя пісня, як завжди, постане в соловкиних співах,
І лелеки здіймуть мою душу в небесні краї.

Рушає в помірках весни
Цей вічний тAнок сатани.
Знов грає кров, сміються дщері,
Відчинені в безодню двері.

Знов входить Лорд Левіатан,
Великої безодні пан.
Ся ламає священний бук
Крізь серця рокіт
Й духу стук.

І князь зірок, Святий Перун
Знов молодий і вічно юн.

Крізь зойк людський,
За раттю рать
Ідуть нам простір
Забирать.

Там тисячи живих комет
Знов ріжуть небо, і ракет
Хвости здіймаються навкруг.
Постав у хмарах смерті круг.

Вогняне море розлилось
І лава пролилась, і ось
Із хмар виходить до нас Сурт,
А з ним дружинників весь гурт.

У лати срібляні вдягнений
Дарує напій збагрянений…
І сяйво світлого меча
Б`є по очах з його плеча.

Сурмить в сурму Хейемдааль,
Проллявши в серце журбу й жаль.
Приходить вічная зима,
Сурмить ворожая сурма.

І тихша встала над Землею,
Не чути голосів над нею.
Постав пустелями Стрибог,
Піднявся Мороковий рог,

Ізржавів меч, ізтлів жупан…
Левіатан прийшов як пан…

Стоїть в степу могила,
З вітром розмовляє,
А вітер над нею
Летить, ніби грає.

«Ой хто ти, могиле!
Чия ти, орлице?
Хто тебе насипав,
Голубко-вдовице?»

«Насипали половчани,
Лебіді степовії.
Досипали гурагани,
Вітри суховії.

Поховала я князя,
Воїна степового,
Що вертався з походу
Славного, бойового.

Обминали його в січах
Всі стріли ворожі.
А тут, брати-руси
Стали на сторожі,

Та й в спину убили…

Всі полягли в степу.
Тепер тут вітер плаче
Та хутори далекі
Розкидані, козачі.

Відплакали в оселях
За ціми вояками.
Їх імена забуті,
Поховані віками.

Роди зникли в століттях,
А я стою отута
На спомин тим звитягам,
Як одинака рута.»

Стоїть в степу могила,
На ній гамалія…
Пита її вітер
Та й у безодню віє.

Вовки виють понад яром
Чорнії мріють думки.
Може отак ось, боярам,
Мріялись темні гадки.