Ованес Туманян: Вiрменська Читанка

Ованес Туманян (1869-1923)

Сделал для восточно-армянской литературы примерно то, что Пушкин для русской: поднял ее на мировой уровень современной ему эпохи.

Стихи О. Туманяна милы и полнозвучны, но его «фирменное блюдо» – сказки, которые умел сплетать мастерски, со смаком, а может просто воссоздавал слышанное в детстве от мужичьих менестрелей-балагуров.

Хоть так, хоть эдак – честь ему и хвала, а поскольку вытребеньки простого люда сподручней передавать украинским языком, он и выбран для перевода сказки Туманяна Храбрый Назар .

***

Аветик Исаакян (1875 – 1957)

(Аветик слева)

В прозу не совался, вероятно, прикинувши, что так целее будет в разворочённом бурей мире.

В литературном плане сопоставим с Туманяном так же, как Лермонтов с Пушкиным.

Армянские корифеи—в отличие от российских—водили личное знакомство.

Заглавное стихотворное произведение творчества Аветика Исаакяна—поэма Абу-аль-Ала Маари —в данной публикации также представлено на украинском языке, поскольку на русском имеется подстрочник вытуженый В. Брюсовым в 1916 г.

***

Да, армяне трепетно перепечатывают «перевод» Мэтра самыми люксусовыми изданиями, присваивают его имя всему, что подвернётся («…имени Брюсова…» и – Google тебе в руки), пусть даже ритмам поэмы Валерий Яковлевич устроил полный геноцид, «суры» переиначил в «касыды», а и… ну, говорю ж, подстрочник. Чего и следует ожидать, когда литературой рулюет политика.

Туманяну в России повезло больше, однако, к русско-язычным читателям он дошёл в цветущую сталинскую эпоху (банкетный стол в «Свинарке и Пастухе» помнишь? вот же ж жили люди, а?…) и с тех пор остались классическими монументами тому, как следует переводить.

Короче, чтоб не нарваться на политичный окрик «А ну-кась, на основы не замахуйся!», позвольте просто предложить вам Первую Хрестоматию Армянской Литературы на украинском языке – «Вiрменська Читанка».

Ануш ыни ! Смачного!

C. Огольцов

Степанакерт, 2021-10-16

Так, чи інак, a кажуть жив такий собі бідак – Назаром звався. Ледар, яких світ не бачив.

А боягуз! А страхополох! Сам-один з подвір´я й на крок не ступить, хоч убий. Із ранку до вечора до жінчиної спідниці, мов пришитий: вона з хати – він за нею, вона до хати – він слідом. За те й прозвали: Назар-Боягуз.

От якось поночі виходить Назар-Боягуз услід за жінкою на подвір´я. Ступив за поріг, бачить: місяць уповні, сяє – аж ну!

Мовить Назар:

– Оце, жінко, тай ніч!.. Тільки каравани різати… Серце так ото й шепоче: "Йди-но, розбий царський караван, що з Індії суне. Добра награбушь! Повнісіньку хату".

А жінка на те:

– Сиди вже мовчки, бачили таких різак.

Назар їй:

– Дурепо! Чого встряла? Не даєш караван пограбувати, добра в хату добувати! Дивись дограєшся – повчу, як з чоловіком розмовляти.

Як розбурчався! А жінка до хати – миг! І двері на засувку:

– Щоб ти луснув, боягуз! Оце і одправляйся каравани різати.

Лишився Назар за дверима. Од жаху аж посинів. Вже й молив, вже й просив, щоб відчинила – дзуски!

Нема діла; пішов під стіною скулився, протремтів усю ніч до світанку.

От і сонце зійшло; настраханий Назар все під тою ж стіною, очікує коли жінка вийде – одведе до хати.

Жде, думу думає.

А день літній. Спека. Мухи дзижчять, як скажені. А цьому ледацюрі ліньки й носа втерти. То мухи вже й ніс йому обліпили, на губі рояться.

Допекли-таки: підвів руку – лупонув. І—як ляснув себе по мармизі—сипонули вбиті мухи.

– Овва! Чи ти ба?..– здивувавсь Назар.

Хоче злічити, скількох за раз коцнув – не здужає. На око, начеб, більш, як сотню.

– Ти-ба,– каже,– так оце такий я чолов´яга? А досі й гадки не мав!.. І ото щоб я—здатний разом сотню вжвакнути—тай тримавсь баби негідної!..

Підхопився і, як стій, до сільского старости.

– Славайсу, пан староста.

– Славайсу, синку.

– Пан староста, оце таке й таке діло.