Юрій Федькович - ПОЕЗІЇ

Стояв же він на шельваху
В цісарськім дворі,
Вмивався він, втирався він,
Як гусь по воді;
Умився він да сльозами,
Ніхто го не чув,
Стулився він на багнеті,
На хвильку заснув.

Ой спить же він на багнеті
В цісарськім дворі,
Та й сниться му, що ходить десь
По синій горі,
Та й кучері зачісує,
Та й кучері в’є...
Чом ненька ми не писує,
Ци вна ще жиє?

Ой рада би-м, мій синоньку,
Листок написать,
Насипали могилоньку,
Не можу я встать;
Не можу я, соколоньку,
Глубоко на дні,
Насипали на рученьки
Сирої землі.

І був би він в царськім дворі
Багато ще снив,
Гукнув-бо дзвін на Стефані,
А він ся збудив;
Утер собі і личенько,
Утер си і гвер...
Кров точиться по мармурі,
А жовняр умер.

Ци знаєш, де країна тая мила,
Де явір ріс і де калина цвила,
Де Дністер грав, де Галич иечаліє,
Де руський край, де руське серце мліє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -
Туда, туда піду з тобов, соколе.

Ци знаєш, де там Левова палата,
А в їй мурах вибивана кімната,
Де образи по стінах золочені.
«Де Лев наш, де?» - питають, засмучені.
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -
Туда, туда піду з тобов, соколе.

Ци знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемшу де буйного ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де божий дух на землю з неба віє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -
Туда, туда підемо, мій соколе.

Ні зозуля в лузі затужила,
Ні пташина в тузі голосила,
То сестричка лист писала,
На сторону посилала,
Та й до брата слезно промовляла:

«Брате милий, брате соколоньку,
Ти-сь покинув сестру сиротоньку,
А я ходжу, накликаю,
Як зозуленька в темнім гаю:
Верни, верни з далекого краю!»

«Сестро моя, сестро моя руто,
Як я можу до тебе вернути?
Через ліси темнесенькі,
Через ріки бистресенькі,
Через степи рівні, рівнесенькі?»

«Гаєм-гаєм, лебедем Дунаєм,
А степами бистрим горностаєм,
А на моє подвіренько
Пади бистрим соколеньком,
А голубом на моє серденько».

Ой летів я сім день та й годину,
Прилетів я до сестри в гостину,
Прилетів я та й гукаю,
А сестрички не видаю,
Ах, відай я сестри вже не маю.

«Сестро ж моя, лелієнько біла,
Уповіж ми, де ти ся поділа?»
«В гаю, брате, в гаю, в гаю,
Під могилов пробуваю,
Все о тобі розмовоньку маю».

Ой та нікому так, нікому,
а як жовняру молодому
у кабатинці, у ремінню
Ходити шельвах по камінню,
Ой та по зимнім, зимнесенькім
У кабатиню тонесенькім.
Ой ходить шельвах по морозі,
А камінь тріснув на підлозі;
Ой камінь тріснув, жовняр свиснув,
До себе ціпко гвер притиснув,
Та й білі руки ломле, гріє,
Що аж му серце в грудях мліє...
Ой серце моє крем'яноє,
Чому не тріснеш й ти надвоє?
Укрився місяць зороньками,
Заплакав жовняр сльозоньками;
Заплакав жовняр сині очі,
А під ногами сніг скрегоче.
А жовняр ноги підоймає,
До місяченька промовляє:
«Ти, місяченьку, перекрою,
Не дай ти, боже, долю мою!»

У Вероні, гей, на брамі кам’яній,
Там стояли три жовняри молоді;
Як стояли, так стояли, говорили:
Бодай би ся ясні мури розвалили!
Не так мури кам’янії, як ті брами,-
Заплакала стара ненька сльозоньками.

Не плач, мати, не плач моя, не журися,
Маю ж бо я що убрати, подивися:
Маю кабат, маю зброю, в чім ходити,
Тече кровця річеньками, є що пити.
Не так пити-пропивати, як гуляти,-
Чисте поле романове, моя мати.

Ходить жовняр молоденький на патролі,
Аж там летя, підлітають три соколи.
Ой соколи, ой бистрії, де бували?
В чистім полі романовім попасали;
Попасали білі руки, чорні очі,
А все тото буковинські парубочі.

Україно, Запороже, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають.

Хто ж то може знов забути могили, кургани,
Де козацтво українське, славні отамани
Свою славу сном провадять, славов серце гріють,
А ті думи богатирські так-то гарно піють,
Що аж тут ся відзивають, що аж тут їх чути, -
Україно, Запороже, можна вас забути?