ЛІНА КОСТЕНКО - МАРУСЯ ЧУРАЙ

бо, кажуть, ніби легшає людині,

як пом’янути саме в ній,

у тій церковці кам’яній,

своїх померлих... Пом’яну

і попелом розвіяного батька...

і матір, що звела я у труну...

Тих, що душа не виговорює...

Гордія... Ганну і... Григорія...

Мені б молебень відслужити.

Жива, то якось треба жити.

* * *

...Останню ніч то ми уже й не спали.

І знов ченці на ноги наступали.

Бухикав дяк, і дощик моросив.

Ото, мабуть, грязюку розмісив!

Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!

Холодний світ, бодай йому лихе.

В життя приходиш чистий і красивий.

З життя ідеш заморений і сивий

Мабуть, під ранок я таки заснула.

Така мене утома огорнула! —

якийсь короткий, нечутенний сон…

Прокинулась від крякання ворон.

Дашок дірявий, дощана стіна.

Дяка немає. Тиша. Я одна.

А на саквах лежить мені обнова —

в червоні квіти хусточка тернова.

І ранок був, і дощик моросив.

Вже й дуб ту хустку

листям притрусив…

Пора й мені. Пора й мені, пора.

Піски, піски... і синій плин Дніпра...

і ліс... і шлях... і явір... і криниця...

Куди іду?!

Хто жде мене, крім Гриця?

Кричать ключі у небі журавлині.

Кому, і що, й навіщо говорить?

Лягти під лісом, так як ті, з Волині…

І догоріть... і свічка догорить...

Але іду, розмотую дорогу.

Була на прощі, помолилась богу.

Купила в Лаврі кілька свічечок.

Зустріла добру у житті людину.

І з тих усіх дякових балачок

усе частіше згадую єдину,—

ту найсумнішу втіху, далебі:

комусь на світі гірше, як тобі.

А вже й ті села, як одні могили.

Потроху вже й доходжу до Лубен

Григорівка. Семенівка. Панфили.

Святий Григорій... і святий Семен…

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтава

козацьку чату вислала на шлях.

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячки

так тихо все? І тихо так — не все.

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилась чорним вітряком,

...Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

І що лишалось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі,—

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними руками

чужий король, неситий Сигизмунд.

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,

що й Вишневецький, виродок Ярема,

свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

І знову захід — наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

і всі кайдани розірвав Богдан!

І знову лихо. Не пройшло і году,—

у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,

і знову панство суне на Полтаву.

Щоб знов тебе поставити навколішки,

щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніх

в твою фортецю степом потяглись.

Іде, біжить — усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,

яка тривожна буде в тебе ніч!

...Козацька чата дивиться на шлях,—

по самий обрій порожньо в полях.

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,

то вже стоять покинуті двори —

людські осади за Полтавою,

поодинокі хутори.

Пустеля, степ...

ворон голодні гвалти...

Нема кому із ким заговорить

Лише димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить...

Там дід живе, той самий дід Галерник,

немрущий дід, самітник і химерник,

що, років двадцять бувши у неволі,

уже ж коли вернувся, а й тепер,