ЛІНА КОСТЕНКО - МАРУСЯ ЧУРАЙ

Страшний по ньому залишався слід —

козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

Та назви сіл, побільшости з імен,—

бо все ж Панфил, Григорій та Семен.

...Уранці вийшли. Тиша серпанкова.

І павутиння вже, мов ятері.

Та на поріг наживлена підкова,

та заржавіле рало у дворі.

Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.

Вночі по хаті все ходив Семен.

Чи серце знову плакати навчилось

на цій дорозі в Київ із Лубен?!

Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу.

Минаю села тихі і річки.

Якомусь ти своєму, певно, богу

поставив, княже, ці страшні свічки.

Аж ген за обрій — далі, далі, далі! —

усе мені ввижаються ті палі.

Над плином років, паростю ялин,

жовтогарячим дивом горобин,

ще й досі кості торохтять зотлілі,

і на вітрах рукава лопотять,

і чорні свити на козацькім тілі

за воронням ніяк не одлетять...

А вороння! Його вже тут — аж темно.

І кряче, кряче, кряче з верховіть...

А крук — самітник. Він собі окремо.

Сидить і жде наступних лихоліть.

І каже дяк: — Спитати б цього крука,

він крук старий, набачився всього,—

чи думав Байда про такого внука,

що зрадить славу прадіда свого?!

Чи не тому такий Ярема й лютий,

ладен цю землю трупами змостить,

що кожна тут осичинка над шляхом

йому про Юду листям шелестить?..

А вже й поля імлою огорнулись,

Слова самі на голос навернулись!

«У Полтаві на риночку

Та й п’є Байда мед-горілочку.

Ой п’є Байда, Байда молодецький.

А назустріч Байді їде Вишневенький.

— Де ти,— каже,— тут такий узявся

Що мені на очі ще не попадався?

Хто ти,— каже,— і якого роду,

Що тебе не бачив я в Полтаві зроду?

— А я Байда, Байда Вишневецький,

Що мене повісив колись цар турецький.

Що у Царгороді та й мене схопили,

Та й за ребро гаком, гаком зачепили.

У раю сидів я, дуже я занидів,

Бо вже України років сто не видів.

Одпусти на землю,— говорю Петрові.—

Там же мої діти, чи живі-здорові?

Там же мої діти в третьому коліні.

Що вони там роблять тепер на Вкраїні?

А Петро послухав,

Та й спустив драбину,

Та й спустив драбину

Прямо в горобину.

Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:

— Візьміть того Байду,

візьміть добре в руки!

Візьміть Байду, ізв’яжіте,

Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!

…Ой висить Байда на риночку,

Та й не день, не нічку,

та й не годиночку.

Каже Байда, Байда Вишневецький:

— Краще б мене вішав ще раз цар турецький!

Висіти на палі то іще не мука,

Як тепер дивитись на такого внука!..»

— Е, дівчино, я слухаю, та й байдуже,

Що ти ж співаєш не про того Байду вже.

А голосочок! То чого ж ти крилася?

То все мовчиш, то я аж остовпів.

Співав і я на хорах і на криласі,

і знаю світський і духовний спів.

Дишканти чув я, тенори, баси

А ти співаєш — душу всю проймає.

Бувають, може, й кращі голоси,

але такого другого немає!

Послухай,— каже,— дівчино з Полтави

Де ти навчилась брати ці октави?

— Пісні мої дівочі, не вселенські.

Співаю так, не вмію по-письменськи.

— А я пізнав риторики, інфими.

І так скажу: душа жива не ними.

Піїти пишуть солодко, під метри.

Про три персони божі. А слова,

слова, Марусю, видумані, мертві.

Од слів таких чманіє голова.

Піднаторіли наші віршописці,

бодай їх муха вбрикнула в колисці,—

убогі словом, мислію порочні,

у тридцять літ плішиві і старі,

вони складають віршики святочні,

а в селах ридма плачуть кобзарі.

Або такі, як ти оце, дівчата

в сумних піснях виспівують життя.

Ще Україна в слові не зачата.

Дай боже їй родити це дитя!

Бо те, що пишуть, то іще полова,

то ще не засів для таких полів.

З часів появи книги «Часослова»

вже й час минув, а щось не чутно слів.

Усе комусь щось пишуть на догоду

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

Чи десь над книгою тією

свіча у келії дрижить?

Чи десь в церковному притворі

у скрині кованій лежить?

...І знову шлях. Тополі та могили.

Архемівка. Григорівка. Панфили.

Остапівка. Карпилівка. Тишки.

Так і йдемо, крізь горе навпрошки.

Хтось десь в селі проторохтів гарбою.

Та й знову тиша тугою бринить.

А дяк говорить наче сам з собою.

Іде, старенький, все щось бубонить.

— Коли я в бурсі пізнавав науки,

Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.

От був народ! Що римляни, що греки.

На всі віки нащадкам запасли.