ЛІНА КОСТЕНКО - МАРУСЯ ЧУРАЙ

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів’яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс…

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати,— так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й не дурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

Чого було так довго мудрувати

і вивертать параграфи статтям?

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

То я хоч там, хоч там уже спочину.

Хоч там уже дихну на повні груди,

побачу зблизька Господа хоч раз.

Так буде краще. Важко було, люди,

і вам зі мною, і мені між вас.

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай.

* * *

...Тюремник вніс у вузлику одежу,

щоб я на завтра в чисте одяглась.

Яке намисто гарне,— хоч подержу,

це ще од баби пам’ять збереглась.

Воно, либонь, якесь чи не турецьке.

Таке червоне — аж на мене жаль.

Чаклунське, кажуть: інеєм береться,

коли людину укидає в жар.

Могла б я одягти і сірячину.

Під зашморгом усе вже до лиця.

А мати вклала білу сорочину

і чоботи, узяті від шевця.

Черчату плахту ще й якісь прикраси.

Червону крайку в смужки золоті...

Аякже, смерть усе-таки це празник,

який буває тільки раз в житті.

Тим часом гінець доганяє світання

і клаптями ночі доточує дні.

І кожна хвилина, здається,— остання,

і крихта надії кричить йому:«Ні!»

О скільки нам, боже, ти степу одміряв!

Долини і кручі,— якби навпростець!

Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів...

— Невже я не встигну? Невже це кінець?!

У Києві — пекло. У Хвастові — чорно.

Кипить і клекоче усе за Дніпром.

Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.

Який він повільний, цей клятий пором!

В полях Подніпров’я, од крові обдутих,

де завжди хтось цілить тобі межи пліч,

коня поміняти в козацьких радутах,

і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!

Скрадатись, як звір, у корчах побережних,

задихану втому звіряти лісам.

Я зроду ненавидів тих, обережних.

Сьогодні, тепер, обережний і сам.

Уперше в житті, за весь вік, за це літо,

уперше в роду, де не знали страху,

я вижити мушу, я мушу вціліти,

я мушу об’їхати смерть на шляху.

Прости мені, земле, простіть мені, трави!

Не дбав я про славу, не дбав про майно,—

я мушу вернутись живий до Полтави,

а там хоч і вмерти, мені все одно.

Неси мене, коню...

коли б хоч не пізно...

Шляхи перекриті... і варта не спить...

Якщо я впаду,—

неврятована пісня,

задушена пісня в петлі захрипить!

Над Білою Церквою смуга багряна,

і змилені коні аж лука стають.

Усі до Богдана і всі од Богдана —

із тьми виростають і в тьмі розтають.

Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.

Чи в таборі гетьман? — якби хоч знаття.

Тут, може, ідеться про долю країни! —

а я про чиєсь там одненьке життя!

...Гетьман підняв безсонням обпалені очі.