ЛІНА КОСТЕНКО - Берестечко

ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.

А інші потрапили в пастку,

і десь їх візьмуть в полон

Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.

А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,

що знову пекло в нашому раю?

А я мов риба з побілілим ротом

на той гачок на сволоці клюю.

Це мій кінець. Душа у потолоччі

Вже хоч співай Давидові псалми.

Болючі дні, безсонні мої ночі.

Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю

Сиджу в облозі смутку і сльоти.

Зелений кінь з полив'яної кахлі

копитом б'є у скроню самоти…

ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?

Чень до кісток пронизує сльота.

Провільгли стіни. В кам'яному чреві

сиджу як Йона в череві кита.

А джура, що то молоде! —

набрижжив чоботи і йде.

Чого він тут, при гетьмані старому?

Вже інший втік би у Великий Луг.

— А винеси-но свічку проти грому, —

сказала відьма. Виніс. Грім ущух.

АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.

Без дому, без жони сумні мої літа.

Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!

Дівчаточко для нього підроста.

Рудий ручай по схилах воду хлепче.

І протряхає стежка вже як де.

Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?

Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-

Кажу йому: — Служив ти мені ревно

Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.

Відмовчується джура. А згадує напевно

ту дівчину — як доленьку свою.

ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.

Гадюка обвилась, у серці як жало.

Я теж кохав. Та доленьки і дива

в житті у мене так і не було.

Було у мене щастя полинове.

Красуня, пані, жінка, не дівча.

На неї задивлялися панове

усього чигиринського ключа

Була як чад. В любові невтоленна.

Була як опік серця і чола.

Ото колись одна така Гелена

і до війни троянців довела.

ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.

А ні, то знову хмари.

Пливуть, пливуть, пливуть…

А й справді наче дим.

Оджевріло життя… Клубочаться примари…

Як був я молодим… як був я молодим ..

То хмари як сади. То гриви, то перуки…

А он і ті — єдині, хто простить.

Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.

І матінка моя, лебідонька, летить…

МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,

що по загладах був уже травою.

Я пам'ятаю батька не старим

І матір пам'ятаю не вдовою.

І той наш дім на Замковій горі,

і Дике Поле за ярами й хащами.

І Тясмин, де колись кусали комарі

святого Афанасія Сидящого…

ХОДИВ Я 3 БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВІЧІ.

Поліг мій батько у кривавій січі.

Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулі

ловив я кожну вість, яку несли прибулі.

Як здумаю, було, не тямлюся від болю,

що батько — непохований! — лежить на полі бою.

Як ті, під Берестечком…

І скільки їх, Бог відає…

Та ворон, що їх знає, не раз на день провідує. .

ЦІЇ ФОРТЕЦІ МУРИ КАМ'ЯНІ

були колись лицарству за домівку.

І за твердиню в битвах. А мені

вони уже — як призьба для угрівку.

Вже й міст запав. До скошених воріт

дорога заростає кропивою.

На схилах риє кольоровий кріт.

І тиша тут здається гробовою.

Та ще отой тут лицар у стіні.

І я на нього тут дивитись мушу

Його свобода в кам'яному сні

ніяк не може випростати душу.

Отак вночі, буває, лежимо.

У латах він, а я в своїй куверті.

А я собі і думаю: — А мо',

і він, і я — ми вже обоє мертві?!..

ВЖЕ Й НЕ ГОЛЮСЬ. КОШУЛЬКА МОЯ ДРАНА.

Свистить моя гетьманська калита.

Бог, пропитавший Ілию од врана,

і нас тут теж як-небудь препита.

Зброяр і джура стережуть вали.

Стара віщунка зварить пообідать.

Шрамко приходить з міста як коли.

Одслужить в церкві та й бреде провідать.

0-он, під горою, біля гаю,

як сивий припутень кульгає…

ТАК І ЖИВЕМ, У ЦІЙ КАМІННІЙ КЛЕШНІ,

в причаєній зівсюди небезпеці —

до гетьмана особи приналежні,

сумна залога мертвої фортеці.

ВНОЧІ ТУТ ХОДЯТЬ ПРИВИДИ. Я САМ

на власні очі бачив якісь тіні.

І хоч не дуже вірю чудесам,

а все ж якісь тут шерехи постійні.

То раптом в залі чути полонез.

То сажотрус із комина з'явився.

Щоправда, я не так щоб і тверез, —

але ж і він на мене подивився!

Із гобелена все хтось приціляється.

І тче павук свою прозору нить.

Вночі тут ходить пані порцелянова,

От-от розіб'ється, дзвенить.

То похитнеться рама в позолоті

То наче тихо брязнули ключі.

Щось жебонить. Щось вевкає в болоті.

Упавші духи плачуть уночі.

Казав Шрамко, що люди вже давно

оцю стару фортецю обминають

А що один тут привид п'є вино,