ЛІНА КОСТЕНКО - Збірка віршів

На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника - писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Брюховецький В. Ліна Костенко. - К., 1990.

2. Гусар-Струк Д. Історичний роман Ліни Костенко // Сучасність. -

1990. - № 5.

3. Кудрявцев М. Митець і час: ідейна проблематикапоетичноїдрами Ліни Костенко//Дивослово. -1998. - №8

4. Панченко В. Поезія Ліни Костенко. - Кіровоград, 1997

5. Клочек Г. Історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». - Кіровоград, 1998.

6. Бажан М. Поема про кохання і безсмертя //Дивослово. - 2005. - № 3.

7. Панченко В. Самотність на верхів'ях: Поезія Ліни Костенко в часи «відлиги» і «заморозків» //Дивослово. - 2005. - № 3.

8. Савка М. Життя на барикадах поезії //Дивослово. - 2005. - № 3.

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

А затишок співає, мов сирена.

Не треба воску, я не Одіссей.

Вже леви ждуть, і жде моя арена.

Життя, мабуть,– це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.

Цей спорт одвічний віднайшли не ми.

Тут головне – дивитись в очі звіру

і просто – залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,

коли на мене звіра нацькують,

о, я впізнаю ту непроторенну

глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.

Дивлюся я в кривавий ваш туман.

Своїм катам і в мить свою останню

скажу, як той найперший з християн:

– Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваши леви лижуть мені ноги.

І ваши слуги насміялись з вас.

Добридень, люди! Вбитий на снігу,

я спам'ятався в зоряній пустелі.

І все, що має на землі вагу,

осипалось, як мертві імортелі.

Там, на землі, щось падало, цвіло,

було рожеве, синє і зелене.

Мені вітри позичили крило,

я бачив землю за віки від мене.

Я натомився жити без душі.

Нема на чому записати строфи.

Усі арапи-предки й гармаші

Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Не хочу я ні вічності, ні слави.

В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

Вдягтися в тіло і напитись кави.

Там, на столі, лежить моє перо.

Воно лежить, воно давно не пише.

Я хочу вірші написати про -

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

а я дивлюсь у вічі пістолету...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету?!

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу –

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання…

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана…

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою – до сміху!