ЛІНА КОСТЕНКО - Збірка віршів

Тут Рось тобі камінчиків намила,

з них добрі люди пам'ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.

Лишився тут, спасибі тій вербі.

Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився

твоїй могилі, – пам'ятник тобі.

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетілись

на свіжий поруб.

Тихо спустились

на жовту глицю

птиці зелені,

зелені птиці.

Крилами били,

пера губили,

голови сизі

низько хилили.

Пні навкруги –

їхні родичі кровні.

Зрізи на пнях –

наче місяць у повні.

Птиці зелені!

Що ж вам ще треба?

Маєте місяць.

Маєте небо.

Та на зорі,

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.

Тільки злетіть

не змогли, не зуміли:

тісно було,

переплутались крила.

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

Пекучий день... лісів солодка млява...

смага стежок... сонливиці левад...

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограма блиснула крива.

Вітри з розгону поламали скрипку,

гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й несучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

Петро – не Юда. Він любив Учителя.

І вуст він зроду був би не отверз.

…Коли вели Ісуса до мучителя,

була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби і слуги архирейські

Такий вогонь великий розвели!

Петро подумав: – Я лише погріюсь,

Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих і бундючних,

І руки грів при їхньому вогні.

Слуга спитав: – Ти також його учень? –

Була сльота. Сказав апостол: – Ні.

Він так сказав, і той його облишив.

Раби і слуги підкидали хмиз.

Месію били. В груди. І в обличчя.

Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили

і розп’яли в такій височині,

слуга спитав: – Ти був між його учнями? –

Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.

В своєму серці плакав і скорбів.

Але вогонь продовжував палати.

І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме

святе учення у майбутні дні?

Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –

І втрете він тоді відрікся: – Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?

Урятувався? Догоряє хмиз…

Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.

Зате інакше: головою вниз.

По двійко лиж - і навпростець лісами,