Уильям Шекспир - Поэмы и стихотворения

Звитяжив скрізь, а йшов мені скориться —
В трояндових кайданах повела;
Ту силу, що міцну борола крицю,
Самою гордістю перемогла.
Та не гордись звитягою над тою,
Що бога війн подужала без бою.

Устами гожими торкнись моїх —
Не рівня хай твоїм, зате ж червоні!
Цілунок буде й твій. Чого затих?
Чого очима вкляк в земному лоні?
В мої глянь очі — там твоя ж краса.
Хай стрінуться й вуста, як очеса!

Чи ти соромишся? Замружся знову,
І я замружусь — ніччю стане день.
Навіщо нам очей ляклива мова?
Ми тут самі… Сміліш кохай лишень!
Хіба ж нас викажуть ці сині квіти?
Того, що чиним, їм не зрозуміти.

Пушок над губкою — ти ще не муж.
То й що? І чом тебе не скуштувати?
Лови нагоду! Час лови чимдуж!
Засушиш вроду — не повернеш втрати.
Квіток, що відцвітають, вже не рвуть,
Бо швидко осипаються й гниють.

Хоч би стара була я чи каліка,
Стидка, сварлива, згорблена, бридка,
Поморщена, скривіла, недоріка,
Сліпа, глуха, суха, незавидка, —
Тоді б і гордував, тоді корив би.
А так за віщо зазнаю я кривди?

Знайди хоч зморшку на моїм чолі!
У вічі глянь — які ясні та жваві!
Моїй-бо вроді вік цвісти в хвалі;
Ось тіло — ніжне, вогняне, легкаве!
Візьми рукою рученьку мою —
Відчуєш, як я тану, розтаю [15] Візьми рукою рученьку мою — Відчуєш, як я тану, розтаю. — За давніми уявленнями, волога рука є ознакою пристрасності. .

Ось хочеш — мовою тебе зчарую
Або знімусь, як фея, полечу?
Як німфа буйнокоса, затанцюю
На цім піску — й слідочка не лишу?
Любов — це дух, що полум'ям палає [16] Любов — це дух, що полум'ям палає, Тому й не кане — вгору пориває. - 3 чотирьох елементів (стихій) життя — землі, води, повітря та вогню — саме вогонь вважався найлегшим. ,
Тому й не кане — вгору пориває.

Цей ряст нехай засвідчить правду слів:
Не гне його тягар мойого тіла,
А двійко слабосилих голубів
Мене домчать, куди б я лиш схотіла.
Така й любов легенька, як і я.
Невже ж гнітить тебе любов моя?

Чи серцем покохав своє обличчя?
Правицею ще шуйцю покохай.
Позалицяйся до свого ж величчя,
Згуби себе, а потім нарікай.
Люби себе й помри собі Нарцісом [17] Люби себе й помри собі Нарцісом… — Нарціс (гр. міф.) — прекрасний юнак, син бога Кефіса та наяди Ліріопи. Нарціс побачив своє відображення в воді, закохався в нього і помер від цього кохання. Боги перетворили Нарціса в квітку. Сюжет міфа використано в «Метаморфозах» Овідія. ,
Своїм віддайсь в струмку відбитим рисам.

Посвітач світить, красить самоцвіт;
Мед — для смаку, і для кохання — врода,
Зело — для запаху, для плоду — цвіт,
Хто ріс для себе — росту ріс на шкоду.
Зерно — від зерня, врода від краси.
Сам роджений, чом роду не даси?

Ростеш, годуєшся з землі приплоду,
То дай же ти й землі свій власний плід.
Себе продовжуй — так велить природа,
Нехай тебе переживе твій рід.
Тоді ти й після смерті жити будеш,
В подобі у своїй повік пребудеш…»

Богиня тут пітніти почала,
Бо холодочок їх обох покинув
І Феб, з вінцем спекотним круг чола,
На них з небес жагучий погляд кинув —
Віддав би хлопцю коней четверик [18] Віддав би хлопцю коней четверик… — Мається на увазі грецький міф про сина бога сонця Геліоса й Клімени — Фаетона. Він випросив, у батька дозвіл правити його вогненною колісницею, та не зумів стримати коней і надто наблизився до землі. Зевс спопелив Фаетона своєю блискавкою. ,
Щоб замість нього — під богинин бік!

Тепер Адоніс, вельми розімлівши,
Зробився дратівливий, хмурий, злий.
І, геть бровами очі затемнивши
(Мов хмарища на небо наповзли);
Говорить: «Годі вже любов хвалити!
Он парко як — дозволь тебе лишити!»

Вона ж: «Недобрий ти, хоч молодий!
Щоб утекти, який-то привід грубий!..
Мій подиху легкий, прохолоди
Розморене його обличчя любе!..
Ось холодок тобі зроблю з цих кіс,
А спалахнуть — заллю потоком сліз.

Те сонце, що з небес, воно ж лиш гріє;
Глянь, я повисла між тобою й ним.
Такої шкоди жар його не вдіє,
Як ти учиниш зором вогняним.
Була б я смертна — вмить би спопеліла,
Попавши між палючі два світила.

Із криці ти чи, може, кам'яний?
Ба ні, твердіший — камінь краплі точать.
Ти — жінки син, але ж людські сини
Любов шанують і любові хочуть.
Чи ти й родилося таке тверде?
Ні — мати камінця не приведе!