Ігор Калинець - Відчинення вертепу. Поезії з України - Друга збірка поезій

а чого
в киці матусі
виросли
вуса

а чи на хвості
у кошику
вона носить
коржики

на голубому
дзиґлику
звенислава
дзиґою

терен
голки
для грамофонів
розпродує

крутяться
ліниво
як платівки
останні дні

вересень
мелодії
на них записує

гупають
яблуками
бубни садів

скачуть
кущі
під вітрову
дудку

син шинкаря
грає
на першу скрипку

тільки
флейту
півневі
відрізали
на дровітні
недавно

чорти під бузиною
зняли вереск
об’їдаються ягіддям

от і вересень
погіддя

біла хмарка
коруговка
теліпається
на дзвіниці

а в києві
дядько
тихий та ниций

самому
люциперові
з лисої гори
лиже п'яти

вже й по чортячому
патякає

от і вересень

як мамай
відпочиваю
підібгавши ноги

торбина
з каламарем
на суку висить

хвоста задерши
пергамент
по луці
брикає

п’ю собі
з куманця
чудернацьке вітхнення

кінь крилатий
здивовано
за плечима
тупцює

навозився
чимало
усяких
на світі

а такого не бачив
що воліє
на парнас
пішки перти

добродію
згадую вас
бо країни сподівання
на мапі не знаходжу

на кінчику ціпка
колись
атлантиди
виринали

крізь
заворожене пенсне
ви
ельдорадо
бачили
достеменно

може я учнем
не був ретельним
тепер
як риба
б’юся
у сітях
меридіанів

добродію
у провінційнім
містечку

вітролетна
осінь
скубе вона
дерева
як голодна коза

чи не ціпком
збираєтесь
її
злякати

чи
не крізь пенсне
зазираєте
в ельдорадо
молодості

люба
ми обоє
ще жовтодзюбі

бо що
ми знаєм

у голові
лиш вітер
отакі ми всевіди

а що
ми маєм

ложе
із трав
нескошених
отакі ми
розкошичі

а що
ми вмієм

написане
закреслити
отакі ми
рукомесники

люба
ми обоє
з тобою
ще жотодзюбі

ми не із світу
сього

ми
з неба
сьомого

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно
дзвонять

щодня
ходжу
з козубом
на прощу

у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую
та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти

панно
з очима
більшими
за айстри

чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
мандрівних дяків

позаяк віршу різдв'яну
колядникам
укладаю

оковиту
з пиворізами
по застіллю кружляю

дай господи
в городі зело
в хаті весело
в городі зілля,
в хаті весілля

ще й діалектом
міщан дратую

чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
з гербом
де на щиті блакиту
осінній листок калини

Осей світильник, прожертий червенню міді,
ще пращурам перед хрещенням щадив мед годин.
Опівночі на долівці оживали шкури ведмедів,
допивали з медуш, з’їдали воску бурштин.

Осей світильник забув свого горшколіпа,
що попелом у горщику на священнім горбі зотлів,
та й сам він не одно літописне літо
свічкою марив під згарищем у землі.