Ігор Калинець - Відчинення вертепу. Поезії з України - Друга збірка поезій

Он бачиш, лопухами заріс наш жертовник,
на теребівлі нашій вирує терниння.
Тільки з куманця місяця зелена втома,
як спозадавна, ллється так само й нині.

Де воно те, що пролетіло, як щастя,
де воно те, що нареклося нам вічним?
Помолімося мріям нашим дочасним
під пречистою калиною, що чесно додівчила.

В її зільнику три кущики пижма,
та й то символічно, бо де ж зілля в місті.
Спливають із медом для неї тиждень за тижнем,
усі її сто медові місяці.

Поза очі лиховістять: ота чужоложка,
ота полеговиця та ласолежниця,
оте лежидащо, наша кара Божа,
сторицею їй за то, що належиться!..

Мов павича хвіст, барвами має заздрість,
в город каміння летить, прокляття ходить по п’ятах.
А я також собі у вус не дую про завтра,
датуючи вірш «осінь, шістдесят п’ятий…»

Гей, Марену топим, топимо Марену
звечора на озері, звечора на озері.
А ота Марена — липове бервено,
то косою косить, вроками прозорить.

Даймо на потіху їй дзвінкі дукати,
стрічками розмаймо, обкладім вінками.
Потанцюй, Марено, липове бервено,
для твоєї шиї вже готовий камінь.

Гульк — і по боввані розійшлись кружальця —
знак, що осягли ми знову невмирущість.
Але ж ти, Марено, наді мною зжалься:
візьми мене лучче, візьми мене лучче.

Мадонна незайманості, покровителька лелії,
тої, що саме обдарована сьомим квітом,
край перелазу лузає соняшник безслів’я,
а могла вечорами лічити віно.

Коромислом зранку вона розважить долю:
що з одного кінця — горе, з другого — щастя.
Подейкують, що в її непорочний подолок
злітається вдосвіта біле птаство.

Чи не про неї оце пустив повість
з нашого села злотоуст відомий:
якось вночі зупинився райський повіз
з архангелом Гавриїлом перед її домом.

Що нас в’яже, хіба павутинка мелодії,
чи важкий по коліна пісок танцю?
Ні разу на стикові наших долонь
не розцвіла червона ружа.

Твій дім недалечко, всього сім кроків,
сім миль сипкого піску мовчання.
Усю довгу дорогу гули п’яні музúки
про нерозцвілу червону ружу.

А за брамою, за якою зникаєш,
тільки піски довгих-предовгих сходів.
Такі предовгі сходи хіба ведуть
у країну туги за червоною ружею.

Віримо, суєвіри, у дно глека і штольні
(донниці, дивнички, доннички).
Бездонність, бездомність, бездольність —
невже це під сонцем — сонечком?

Любове, ми щасні: наш терен і терем,
у бутлі тернівка, бутні терцини.
Трохи терпіння і вірш на папері,
і на терезах розважена щирість.

Струмок за садком — до дна видно там воду,
до дна день по дні, як вино, випиваєм.
Але раз ненароком я приглянувсь безодні —
і зрозумів, що дна там немає.

Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки —
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.

Якщо це було, то були твої руки,
очі були, груди були, були, було…
Була буколіка, буйволиці й буйволи,
і червоне будило, що будило, було:

Якщо це було, то було все облуда,
блудницею тоді ти, пречиста, була,
тоді ти пречистою, блуднице, стала,
бо ти стала — і не стало тебе.

Якщо це було, то в мені щось зістало:
та непевність, та буйність, той щем.
І бубон будила, що будить і в будень,
біль за буйволами, біль за реальністю речей.

В білий день, день-удень зі свічкою
серед люду, як на полюдді…
І враз діждався від свічки освідчення,
її безжального жала, як суду.

Чи ж маю право на біле тіло,
чи смію сподіватися свіччиного милосердя?
Згасив я свічку, хоч і мене боліло
на вугіль осліпле її осердя.