Тарас Шевченко - Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)

«У гаю, гаю

Вітру немає;

Місяць високо,

Зіроньки сяють.

Вийди, серденько,

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчино!

Виглянь, голубко,

Та поворкуєм,

Та посумуєм;

Бо я далеко

Сю ніч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько,

Поки близенько,

Та поворкуєм…

Ох, тяжко, важко!»

Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає; а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють; серед неба

Горить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калині, над водою,

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

А Ярема по долині

Ледве-ледве ходить,

Не дивиться, не слухає…

«Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі без роду, і доля —

Стеблина-билина на чужому полі.

Стеблину-билину вітри рознесуть:

Так і мене люде не знають, де діти.

За що ж одцурались? Що я сирота?

Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась».

І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

«Оставайсь здорова.

В далекій дорозі

Найду або долю, або за Дніпром

Ляжу головою…

А ти не заплачеш,

А ти не побачиш, як ворон клює

Ті карії очі, ті очі козачі,

Що ти цілувала, серденько моє!

Забудь мої сльози, забудь сиротину,

Забудь, що клялася; другого шукай;

Я тобі не пара: я в сірій свитині,

А ти титарівна.

Кращого вітай,

Вітай, кого знаєш… така моя доля.

Забудь мене, пташко, забудь, не журись

А коли почуєш, що на чужім полі

Поляг головою, – нишком помолись.

Одна, серце, на всім світі

Хоч ти помолися!»

Та й заплакав сіромаха,

На кий похилившись.

Плаче собі тихесенько…

Шелест!.. коли гляне:

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув; побіг; обнялися.

«Серце!» – та й зомліли.

Довго-довго тілько – «серце»,

Та й знову німіли.

«Годі, пташко!»

«Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я втомилась!»

«Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!»

Послав свитку. Як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

«Сідай же й ти коло мене».

Сів, та й обнялися.

«Серце моє, зоре моя,

Де це ти зоріла?»

«Я сьогодні забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась…»

«А мене й байдуже?»

«Який-бо ти, єй же богу!»

І сльози блиснули.

«Не плач, серце, я жартую».

«Жарти!» Усміхнулась.

Прихилилась головкою

Та й ніби заснула.

«Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву,

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь».

«А може, й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!»

«Хіба краща є за тебе?»

«Може, й є, – не знаю».

«Гнівиш бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом;

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!»

«Що се ти говориш?

Схаменися!»

«Правду, рибко!»

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цілувались, обнімались

З усієї сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочці, як золото

І долю добуде,

Як виріжуть гайдамаки

Ляхів в Україні,

Як він буде панувати,

Коли не загине.

Аж обридло слухаючи,

Далебі, дівчата!

«Ото який! мов і справді

Обридло!» А мати

Або батько як побачать,

Що ви, мої любі,

Таке диво читаєте,

Гріха на всю губу!

Тоді, тоді… та цур йому,

А дуже цікаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Під вербою, над водою,

Обнявшись, сумує;

А Оксана, як голубка,

Воркує, цілує;

То заплаче, то зомліє,

Головоньку схилить:

«Серце моє, доле моя!

Соколе мій милий!

Мій!..» – аж верби нагинались

Слухать тую мову.