Юрій Андрухович - Листи в Україну. Вибране

Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.

Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босий піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.

Мій пане, який нерозумний світ!
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.

А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І, замовклу, її
у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п’єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.

Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.

Він — той, що креше рогом до камінь,
і всюди починається розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смарагдові, мов капуста.

І б’ється в бубон вогке копитó,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об кларисок,
де криють юнок вижовклі діди…

Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав її завжди,
я сам її з вертепів ночі видру
і сам її пораню. В кожну п’ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.

І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.

Заборонено ярмарки, бійки і карнавали.
Охоронці стоять непролазні, мов чагарник.
Зостається одним-єдина розвага:
привселюдне спалення чарівниць.

І повзе звідусюди понуре голяцтво —
цей маленький народ із піском у ротах.
Непристойні слова на фасадах палаццо
і судилище тлустих сутанних сутяг.

А ворожка, чи то чаклунка, чи відьма —
наче свічка, готова згаснути — лиш дихни!
(Містечковий дурень регоче ридма,
і під гавкіт собак розгоряється хмиз.)

Я обстав би за тебе, мала посвітачко в жалобі,
я твій попіл, мов пам’ять, по дрібці зберу,
але хлопці з киями взялись до наших суглобів,
і вони плюють на цей старовинний брук.

І підноситься стовп вулканічного ревного жару —
стоїмо й мовчимо, як по горло в ріці.
Просто хлопці в беретах мають вівчарок,
і вони роздерли б нас, як зайців.

Ти гориш, наче книга, в якій недописано слово,
і з густого неба такий посірілий сніг,
ти гориш, мов лялька, в якій полова,
у старих пивницях повно таких,

у глухих подвір’ях, а ще у сумних катівнях,
де минають літа, де вічна осінь — отам,
де білизни вбитої тріпотіння,
ти гориш, як свічка, понад життям.

наша змора нічна ти давиш на дух як магніт
що за черево бідне носило сей капосний плід
прогорів у злобі своїй ніби отруєний ґніт
мацапура павло скверносій солодій содоміт

аж тепер йому страта мотузка амінь і гаплик
аж із вуст його темних повисне язик наче шлик
погойдаєшся чорною грушею павлику пане
кличмо з неба музик биймо в бубни тим паче в тимпани

повилазить усе навіть очі якими нас пік
а із неба комета рогата фініта і шиш
заговорена кров двадцяти і семи чоловік
перемелені кості монети серця і гашиш

чорний квіте ночей магістре залізних тортур
збур ходячий ганьба сім’ї мацапур
людоїд рукоблуд єзуїт зорекрад
продавець вінків рушників дівчат

і зійшовши павло на хиткий на досмертний поміст
і говорить павло побачивши яма яка
ніжні ніжинці оскоромлені в піст
може я тільки сумнів у Божих руках