Валентин Кудрицький - Планета Х

ПАМ’ЯТАЄШ, ВІРА?

Пам’ятаєш, Віра, зоряну ту ніч,

Коли ти стояла, як гаряча піч,

Ти чомусь дивилась десь у далечінь,

Звідки визирала невідома тінь.

Я тебе за плечі щиро обійняв,

І не пам’ятаю, що тоді сказав.

Тут же притулився до твоїх грудей,

І відчув, як серце стало грать в хокей.

Я відчув, що з серцем стало щось не те,

Щось таке незаймане і привабливе.

Губи повні Сонця й ніжної краси,

Що у мене здибились у штанах труси.

Я стояв і думав, як про те сказать,

Щоб тебе під зорями взять поцілувать.

І дивитись в очі, де життєвий сум,

Переплутавсь з вогниками заповітних дум.

Що, як тінь стрибають, і мовчать, мовчать...

Як тобі, кохана, все про це сказать?

Тільки ти калиною, ніби розцвіла,

– В тебе ж є дівчина,– так відповіла.

І вона чарівна, ніжна, молода,

Але, що ж робити, дівчинко моя?

Як тебе кохаю більше, як її.

Всі ті поцілунки ніс одній тобі,

А коли тихенько серед хати став,

І що ти не дома – навіть і не знав.

Підійшов до ліжка – ніби там хтось спить,

Я перехрестився, хай вже Бог простить.

В хаті було темно, ти також прости,

І тоді подумав, що була там – ти.

Я лап-лап за попочку, ну, а та – мовчить,

Що ж мені лишалося вже тоді робить?..

Ну пробач ти, зоре, дівчинко моя,

Ти така чудова, ніжна, молода.

Очі зайнялися й стали більш блищать,

Що її я губки тут же став шукать.

Ну навіщо мочиш очі ти свої?

Якщо дуже хочеш? – хватить і тобі.

Ну пробач, пробач же, ну не лай мене,

Глянь, яке чудесне Сонце весняне!

– Що ж, тобі прощаю, можеш штурмом брать,

А дівчата мусять пробачать, мовчать.

8.5. 1959 р.

ВІДПЛАТА ЗА ЛЕГКОВАЖНІСТЬ

Тихим вечором гулять дівчина спішила,

Руки в неї променять і легкі, як крила.

Як подивися – гориш, ну до чого ж мила!

А придивися – біжиш, як нечиста сила.

І за що? – не зрозумів, для її старався,

А листи, які писав, миливсь, прибирався.

В неї ж, як у павича – посмішка по вуха,

І до мене: – Йди поклич мені головбуха.

Для її поеми, оди я складав ночами,

А вона біля колоди з іншими очами.

Але час минав, пройшла масниця кицюні,

І вона, як тінь брела, як верблюд по дюні.

Бо, як вияснив сам факт, вся причина в тому,

Що дівчина та, як мак, віддалась другому.

Й той, котрому вірить все їй хотілось в муках,

Він поїхав, а тепер жениться в Прилуках.

І, як бачите, такий, як закон природи

Невблаганним голосом мовить – будуть роди...

І дівчина чарівна крутить собі руки,

А тим часом роки, юнь мчалися в Прилуки.

А за ними все життя, всі дівочі мрії,

Роки ж ви мої, літа, роки молодії.

Тихим вечором гулять вже не йшла дівчина,

Бо в хатині, де жила, плакала дитина.

Стали в дівчини вже інші і думки, і мрії,

Роки ж ви мої літа, роки молодії.

Роки ви мої літа, де ви? – їх не стало,

Бо в колисці, де жила – дитинча кричало.

Він, поїхав і забувсь батьківську повинність,

То ж хотілось би спитать: – Ну, а син, що винен?

Що ти думав, коли їй – в щасті присягався,

Як співали солов’ї, Місяць посміхався.

Як вона тобі усе віддала, що мала,

Ти від неї нишком втік, бо дитя кричало.

27.6.1958 р.

ЩОБ ДО ТЕБЕ Я ПРИПАВСЯ

Щоб до тебе я припався –

То весь світ всю б ніч хитався!

16.2.1983 р.

І ЧОМУ ТАК?

І чому так? – як щиро любиш,

Кохаєш ніжністю душі,

До безкінечності їй віриш,

Поеми пишеш їй, вірші –

Вона від тебе відвернеться,

Немов водою набереться,

І піде геть в простір полів

Шукати знаю – віслюків.

Чому, чому в нас так ведеться?

Саме ж нікчемне і мале,

Нема ні гострого розсудку,

А ні краси, ні прямоти,

Таланту б трохи хоч би в «шутку»,

А як побачиш ти її –

Співають зорі, солов’ї.

Яка причина? Де шукать?

Чому так хочеться співать?

Чому, чому в нас так ведеться?

11.10.1958 р.

НЕ ВМІЮ ГОВОРИТЬ

Хоч вже мені й за сімдесят,

Та говорить я не навчився,

Що, навіть, соромно сказать,

Хоч й не зовсім погано вчився.

1.1.2012 р.

РАНКОВА РОСА

Дивлюсь я на Київ, аж серце радіє,

На кожнім провулку дім новий видніє,

На кожнім провулку будови такі,

Що світ,– запевняю,– не бачив і в сні.

І люди прекрасні, душевно-прості,

І духом величні й самі чарівні.

На кого не глянь – і внизу, і вгорі

Усі, ніби з епосу – богатирі.

А ось, подивіться, на наших красунь,

То де ж ви знайдете таких, як в нас – Дунь?

Це ж гордість епохи, це ж наша краса,