Сергій Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни,
де на рецепціях немає льодяників,
а в кімнатах — відповідно —
конвертів з готельними лейблами,
де стоять пожовтілі від часу ванни,
в яких ховаються риби і скорпіони,
часто спиняються відвідувачі, терті життям,
яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись
в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками.

Доки вони говорять і жують нарізану шинку,
принесену з крамниці напроти,
і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко,
як сніг на портові міста,
місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче
до церкви і коридорні починають займатись ранковим
прибиранням, знаходячи в душових кабінах
використані презервативи і вимазані кров’ю рушники.

І ось одного разу в один з таких готелів
вселяється чоловік, показавши на рецепції
студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті.
Вранці йому ще приносять сніданок і він —
разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків,
залазить у ванну і пускає воду.

Знайшовши його вже наступного дня
і викликавши поліцію,
коридорні потім довго перемовляються,
що ось, мовляв, треба ж було
так наковтатись снодійного,
щоби померти просто в воді,
бачиш, виявляється, смерть може пахнути
турецькою кавою,
і що нам тепер робити після цього всього?

Міста, розірвані жагою самотніх жінок,
змащений слиною молодих емігрантів місяць —
все, про що вони говоритимуть,
про що їм є що розповісти,
коли кожен ковток і кожна тяга —
лише привід продовжити безкінечну розмову.

Мало хто здогадується про межі видимого,
особливо в цій кімнаті з тостером і нічником,
з якої немає повернення, і немає пояснення,
ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю,
яка першою увійшла до кімнати
і навіть бачила, як у воді плавали
розмоклі банкноти і чорні дельфіни,
а зі стелі на тонких павутинках
спускались павуки і ангели
і сипали трояндові пелюстки
в хлоровану воду.

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,
в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,
гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,
як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;
щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ
і сипле в твої долоні
пригоршні молюсків і равликів,
комет і річкового каміння.

Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі
зупинялись, наче будильники
з тисячею ослаблених пружин;
сховавшись під небо,
котре летіло з двома світилами,
мовби людина з двома серцями,
рудоволосі дівчата
які тримали сутінки на кінчиках язиків,
співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,
було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;
і з пагорбу, де закінчувалось місто,
видно було залізницю,
якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля
вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися
в шахтарському селищі.
Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,
крам і світила,
і, повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих
вимучених за ніч метеликів,
за кожного із сиріт, котрі кожного ранку
складали постіль, мов парашути,
за кожен з кларнетів в твоєму горлі,
які не дають тобі просто дихати,
перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,
заплачено нашим життям.
Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,
досвід постане, мов риштування,
кріплячи ще не стійкі дитячі легені
дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно,
складений в громіздких шухлядах неба,
не накриє твоєї печалі. Лише дивись —
протяги гуляють від кордону до кордону
і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали
і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,
плавають в темряві, сплескуючи хвостами,
довкола твого серця.

Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає — ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають, як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.