Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

За стільки років — тільки два листи
Із голосами, що належать мертвим.
Я ж ящіркою був, і я не встиг
Підвалини долонями підперти.
Жага опівдні западала в кров.
Були дві жінки, і обидві — грона.
Солодкість їх п'янила, як любов.
А та, що третя, — тиха й безборонна.
Опівдні бджоли падали на віск.
І камінь був розхристано-гарячим.
А третій жінці бракувало сліз,
Тож я її — удруге — не побачив.
Вона пішла — і зникла назавжди
В світах, де не надписують конвертів.
А я тепер відшукую сліди —
Підвалини долонями підперти.

Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям,
Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках.
Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця,
Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх.
Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться.
І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг.
То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя
Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих.
Я любитиму знову, допоки любити зумію.
Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця.
Але маю печаль, як опівночі мала надію
Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.

Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель:
Затамувавши дощ, тихесенько засну.
Я жінка, як вода, та тіло точить шашіль,
Немов серпнева суш вгризається в весну…
Усе, як ти казав, і все, як ти повірив.
Прийду до тебе в сни — і всі мости спалю.
Який же я поет, який, до чорта, лірик?
Я жінка, як вода, і я тебе люблю…
Хай Бог мене простить, спокушену й тривожну.
Стріла, яка летить, подібна на вужа…
Я так тебе люблю! — та ще мені не можна
Належати тобі, я все іще чужа…

Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно.
І страшно спитати про завтра, й несила піти.
Ти скоро приїдеш — і ми собі радість натужимо.
Бо що таке радість? — усе, що даєш мені ти.
Причаєно й густо, і якось аж наче додому
Ти кожного разу наснишся мені, але знов
Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому…
Це просто любов. Це всього лише просто любов.

Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа.
Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди.
Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта —
Уселенська печаль із надтятих душею судин.
Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу,
Як данайські дари або ж дивні оази пустель…
Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу,
Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте…
Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо,
Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне.
Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду.
То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?

Смирення хаос, почуттів гармидер
Сто років тому упіймав би нас.
Ти був мені один-єдиний вітер,
Що в надрах снів притулками почавсь.
Стояла ніч і тихо сутеніла,
І я була єдина, як печать.
І чорна згуба іскрами синіла,
Бо так над лісом крилами кричать.
Віддай мені останній майже постріл,
Поцілений ув одяг і слова.
Земна обитель зім'ята, мов постіль,
В якій лиш смерть, як мова, ожива —
І знає все про кожного зі сущих.
І все спитає, і забуде все.
Ти тільки вітер — віщий, невидющий —
Та хто ж тебе на небо вознесе?

Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,
В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.
Я знаю нас удвох, і я часами мрію
Словами одкровень, гудками поїздів.
Бо відгомін плачу — як блискавка крислата,
І кожен день — ніщо в притулку забуття.
У човниках долонь душа шукає свята,
Ховається у смерть і плаче, як дитя.

Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,
Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.
Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши,
Наповнивши пальці небесним густим молоком.
Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі.
Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг.
А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі,
Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.