Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю
Сонце заходить, перетинає жили.
Воїн шукає слави, та в ніч безкраю
Доля, як дика птаха, згортає крила.
Марку Аврелію, ген не багряні тоги —
Рештки полотнищ ледве тіла прикрили.
У дзеркала Дунаю, від сліз вологі,
Сонце заходить, перетинає жили.

Наші міста — під високими травами.
Груди пробито пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими.
Діти з дідами, кістка до кості, —
Перлом живим нанизані.
Вуж з-під ожинника кличе в гості —
Темний над світлоризими.
Раз — розвеселено, раз — похмелено,
Грає скрипаль при вході.
Лави до учти червоним встелено,
Білі шовки — на споді.
Згаслим на заполочі — пробачимо.
Справимо їм поправини.
Але не встанемо, не заплачемо
В наших містах під травами.
Добрі химерники та ворожбити,
Наші та вже не наші,
Кажуть, що мусимо, щоб ожити,
Випити світло з чаші.

Будь собою, поки
війни твої малі,
Сірі твої полки
стигнуть в сирій землі,
Сльози твої скупі
стануть іншими там,
Де ти король собі,
а не своїм полкам,
Тож якщо ти король
і якщо ти мудрець.
Ти, зігравши цю роль,
не зійдеш нанівець,
І опинишся тут,
а пізніше аж ген,
Давши лік від облуд
для колін і племен,
Бо якщо ти мудрець,
війни твої малі
Відпокутує мрець
насінині в землі.
Будь собою, поки
не опинишся тут,
Сірі твої полки
поміж бруду й облуд…

Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.
Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.
Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,
І шолом обпече понад шляхом навислі віти.
Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця
В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…
Так буває спочатку, коли ще немає кінця —
Перед присмерком битви, допоки земля твереза.
Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!
Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…
Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —
І лякають ворон золоті язики пожежі.

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.
Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.
Ти іще молодий — так, як гори були молодими,
Доки їх не навчили вмирати міста і сади.
Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох.
Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:
Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу.
Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

Зненацька знерухомлені ліси
Пускають корінь в землю, зела — в небо,
Вдивляються в безодні, і за себе
Благають Бога. Їхні голоси —
Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,
Як сотні сотень крил, що понад ними…
А хмари — всюдисущі й невловимі —
Лякають зела холодом предтеч.

Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа.
Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми.
Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа.
Душі підперто звугленими коліньми.
Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.
Стане на попіл босим. Дівчина встане.
І заридає кров'ю посліпла варта.
Дим вознесеться в небо — і там розтане.

Ясьома сама. Наді мною — світила світів.
І краплі дощу — не зупинені і недожиті.
Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,
Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів.
У мовах таємних — порожня, як дар, голизна,
Жага кришталева присутності, ніби печалі.
Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна —
І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.

Скорочую вічність між нами на тричі по три.
Багаття під ранок поволі освітлює плечі.
І знаю, що в полі судомної тої пори
Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі.
Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль
Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі.
Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль —
Єдину надію потопом надтятої суші.
Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш,
Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу…
Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж
Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…