Ріяка - Конституційне право зарубіжних країн

У другій половині XIX ст. формування науки конституційного права було викликане наступними об'єктивними обставинами: а) необхідністю юридичного обгрунтування, правової регламентації та дослідження нових політичних відносин й інститутів, які з'явилися у суспільстві після буржуазно-демократичних революцій; б) необхідністю розробки розгорнутої теорії правової держави; в) необхідністю систематизації великої кількості норм конституційного права і формулювання нових понять, категорій, конструкцій та технологій.

У другій половині XIX ст. наука конституційного права була відокремлена від філософії, соціології й історії. У цьому зв'язку постало питання про оформлення науки конституційного права у чисто юридичну теорію, яка має лише юридичні методи та оперує тільки юридичними поняттями і категоріями. Даний період узагалі характеризувався пануванням теорії позитивізму у юриспруденції. Тому і перший напрям науки конституційного права мав характер свідомого обмеження предмета юридичної науки лише правовою формою суспільних відносин. Через це зазначений напрям отримав назву «класична», або «юридична», школа, оскільки її представники ставили перед собою такі головні завдання — розробити основоположні принципи, норми і категорії державного права, систематизувати норми державного права та заповнити прогалини державного права. Невипадково російський державознавець В. В. Івановський визначив методологію «юридичної» школи так: державне право є чисто юридичною наукою, об'єктом якої є виключно державні норми. Завданням науки державного права є приведення державних норм у наукову систему, їх класифікація та пояснення їх змісту, а також порівняльне вивчення державного права різних держав.

Розквіт «класичної», або «юридичної», школи приходиться на останню чверть XIX ст. і на початок XX ст. Відомими представниками даної школи є такі вчені, як Г. Єллінек, А. Есмен, А. Дайсі, В. Орландо, Ф. Кокошкін, М. Коркунов, У. Уіллоубі. Більшість ведучих представників «юридичної» школи дотримувалися ліберально-демократичних поглядів, у яких знайшли відображення принципи економічного лібералізму. Водночас деякі підходи представників зазначеної школи до вирішення проблем конституціоналізму, парламентаризму, народного представництва тощо мали свою специфіку. Вона була пов'язана з особливостями розвитку державного устрою різних країн.

Не можна не визнати суттєвий вклад німецького вченого Г. Єллінека у процес формування науки конституційного права. У своєї праці «Загальне учення про державу» він трактує державу як суб'єкт права та визначає її як територіальну корпорацію, що має первинну владу. Г. Єллінек робить висновки про те, що держава як юридична особа може діяти через свої органи, які не є юридичними особами і носіями власних прав і обов'язків. На такій основі будується теорія представництва, відповідно до якої народ є лише органом держави, а представники не мають юридичних обов'язків щодо своїх виборців, оскільки утворюють один із органів держави. Важливим висновком його теорії є твердження про належність суверенітету державі, а не нації або народу.

На відміну від представників німецької юридичної школи, італійський вчений В. Орландо взяв за основу концепцію юридичного характеру науки конституційного права. Водночас його висновки мають і відповідний політичний аспект. Учений підкреслює роль держави як фактора «інтеграції» суспільства у єдине ціле, при цьому він пов'язує цю роль з його характером юридичної особистості. У державі, за Орландо, народ має власну свідомість та силу, одночасно він є і результатом верховного вираження права.

Із російських державознавців найбільш послідовними представниками «класичної» школи були Ф. Кокошкін і М. Коркунов. Так, Ф. Кокошкін підкреслював, що юридична наука про державу (наука державного права) вивчає не сукупність усіх явищ, які пов'язані з державою, а лише правовий зв'язок між ними, правову сутність та юридичну природу явищ державного життя. Разом із тим, він формулює ціль державної діяльності як забезпечення суспільних, а не індивідуальних інтересів. Кокошкін стверджує, що концепція держави як юридичної особи дає можливість продемонструвати державну владу як суспільне панування — не влада людей над людьми, а влада союзу над його членами.

У зв'язку з тим, що М. Коркунов вважав, що система викладення державного права повинна визначатися юридичною конструкцією держави, він бере дану концепцію за основу викладення російського державного права. За М. Коркуновим, поряд із загальною характеристикою державного устрою, система державного права повинна містити вчення про суб'єктів державних відносин — монарха та підданих, вчення про об'єкти — владу, її функції, органи, вчення про зміст державних відносин — про права й обов'язки монарха і підданих. Головним методом науки державного права російські вчені вважали порівняльно-правовий, який дозволяв вивчати зарубіжний досвід розвитку державності, демонстрував застарілість російського державного ладу та ставив питання про необхідність проведення конституційних реформ.