Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Уявіть собі на мить, дорогий Читачу, Київ 1932 року. Завод «Ленкузня» на Рибальському острові. Літературні читання. Зала вщерть заповнена. А на сцену виходить Григорій Косинка. Невисокий на зріст, міцний. Красиве лице, русяве волосся, сині очі за круглими скельцями окулярів. Він кладе на трибуну журнал «Нова громада», де надруковано одне з його останніх оповідань. Але Косинка ніколи не читав зі сцени з книжки — тільки напам’ять. Ось і цього разу він, так і не глянувши на розгорнутий журнал, трохи помовчав і приємним виразним голосом (Косинка працював диктором українського радіо) промовив: «Серце». А далі почав розповідати трагічну історію про те, як на українсько-польському кордоні прекрасна пані-вершниця просто так, немов заради розваги, вдарила конем беззахисне мале дівча. Як воно впало у високу траву, і смерть його була тиха, наче «шелест зжатої пшениці». Як польський жовнір-прикордонник лише злякано скрикнув: «Пані… Що ви робите?..» — а український вояк не витримав і застрелив ту безсердечну амазонку, хоча тим самим прирік себе на муки. «Серце в мене таке…» — тихо каже він. Косинка замовк, а зала вибухнула оваціями. Серце…

Може, і справді українець живе серцем. Принаймні історики культури раз по раз повторюють, що ледь не найприкметнішою рисою нашого способу осягання реальності є «філософія серця». Здається, вперше цю думку висловив Дмитро Чижевський у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні», які побачили світ у Празі 1931 року. А вже у буремні роки Другої світової війни Євген Маланюк створив і слово «кордоцентричність». Сам він 20 липня 1945 року, розмірковуючи над диптихом Павла Тичини «Війна», писав: «Серце — «тільки й є у нас ворог — серце» (Тичина). Це є центр. Ми є кордоцентричний нарід (мій термін з року 1943-го)». У тичинівському образі серця поет побачив інтуїтивне осягнення самої суті українського характеру. «І тут уся рокованість мого народу, — каже він, — і слабість, і сила його». З того часу ця думка набуває поширення.

А де шукати початків нашої «філософії серця»? Може, у творах Кирила Ставровецького, як гадав Чижевський? Не думаю. По-перше, в антропології цього автора провідну роль грає не серце, а розум, потрактований як «образ невидимого Бога». По-друге, той образ серця, що його подає Ставровецький, був відомий у нас іще від часів Хрещення. Зрештою, і в Біблії серце означає людську особистість у її цілісності, джерело нашої мудрості й глупоти, доброти і злостивості, бажань і надій, фантазій і знання. Та й святі отці Східної Церкви трактували серце як справжнє осереддя людини, основу її духовного життя. Я міг би рясно цитувати тут Ісаака Сириянина, отців-каппадокійців, Діонісія Ареопагіта, а особливо Макарія Єгипетського. І цей святоотцівський образ серця здавна ширився в Україні ще й завдяки ісихастській практиці «умної молитви», тобто входу «умом у серце», і завдяки таким творам, як «Діоптра» Віталія Дубенського з її візією божественної «сердечної глибини» чи пізніша «Філокалія» Паїсія Величковського.

Крім того, за часів Ставровецького на оцю «східну» «філософію серця» накочується потужна «західна» хвиля. Згадаймо Касіяна Саковича, який у своїх «Аристотелівських проблемах», виданих у Кракові 1620 року, писав: «Серце — це частина тіла, що має першорядне значення для життя… Аристотель називає серце primum vivens, ultimum moriens — таким, що першим починає жити, а останнім помирає». Звісно, Сакович тут не надто оригінальний, бо його твір — ніщо інше, як переробка знаменитого середньовічно-ренесансного трактату «Aristotelis problemata». А у «Трактаті про душу» Сакович скаже, що «людське серце є власною оселею, келією, де живе Бог, який читає й вивідує людські думки — scrutans corda et renes Deus». Остання фраза — слова з Псалтиря: «…бо вивідуєш Ти серця і нирки, о праведний Боже!» Трохи згодом у нас з’явиться й «сердечна» емблематика. Ось, приміром, київське видання 1658 року «Піраміда чеснот Сильвестра Косова», де бачимо образ піраміди у вигляді серця з розташованими на ньому сходинками. Це — своєрідна «ліствиця Якова» у вигляді серця. Вона ілюструє слова Псалтиря: «…Блаженні, що в їхньому серці дороги до Тебе». А вже на схилку барокової доби з’являється й «філософія серця» Григорія Сковороди. Серце важить для філософа так багато, що Елізабет фон Ердманн не знаходить для характеристики цих його ідей іншого слова, як Herzzentrismus — «серцецентричність». Мабуть, так воно і є. Принаймні колись я підрахував, що образ серця зринає у творах Сковороди 1146 разів — ледь не у два з половиною рази частіше, ніж ім’я Христа. Сковорода трактував «серце» і як неподільне осереддя душі, і як містичну галузку Божої благодаті, тобто «сродність», і як думку, і як бездонну душевну глибину (несвідоме), і як арену споконвічної боротьби добра та зла. Загалом, серце в інтерпретації Сковороди — це людська «самість». Недаремно філософ переклав Цицеронове «tu ipse» («ти сам») словом «серце».