Зиґмунд Фройд - По той бік принципу задоволення

Поступово ставало дедалі ясніше, що прихована мета – зробити свідомим несвідоме – таким шляхом теж не зовсім досяжна. Хворий може згадати не все витіснене; крім того, він не зможе згадати найголовніше і переконатися у правильності повідомленого йому. Він швидше змушений повторити витіснене у вигляді нових переживань, ніж згадати його як частину колишніх переживань, як того хотів би лікар [9] Див. Tech Zur Technik der Psychoanalyse. II. Erinnern, Wiederholen und Durcharbeiten. Sammlung kleiner Schriften zur Neurosenlehre. IV. Folge, 1918, с. 441 (прим. авт.). . Це відтворення, що виступає з такою несподіваною точністю і правдивістю, завжди містить частину інфантильного сексуального життя, Едіпового комплексу або його модифікацій, і закономірно відбивається в області перенесення, тобто на стосунках із лікарем. Якщо у процесі лікування справа зайшла так далеко, то можна сказати, що колишній невроз замінився на новий – невроз перенесення. Лікар намагався, наскільки можливо, обмежити сферу цього неврозу перенесення, якомога глибше проникнути у спогади і якомога менше допускати повторення. Відносини, що усталюються між спогадами та відтвореннями, у кожному випадку бувають різними. Лікар, зазвичай, не може оминути цю фазу лікування. Він має змусити пацієнта знову пережити частину забутого життя і стежити за тим, щоб у належний спосіб з’ясувалося те, що схиляє хворого сприймати позірну реальність як відображення забутого минулого. Якщо це вдається, то вдається також достатньою мірою переконати хворого, від чого й залежить лікувальний ефект.

Щоб чіткіше виявити це «нав’язливе повторення» [Wiederholungszwang], що виявляється у процесі психоаналітичного лікування неврозів, слід насамперед звільнитися від помилкової думки, ніби під час подолання опору маєш справу з опором несвідомого. Несвідоме, тобто витіснене, не робить жодного опору зусиллям лікаря, воно саме тільки того й прагне, щоб прорватися до свідомості, попри весь тиск, що на нього чиниться, або виявитися у формі реального вчинку. Опір лікуванню походить із тих-таки вищих сфер і систем психіки, які свого часу здійснили витіснення. Оскільки мотиви опору і навіть опір як такий уявляються нам під час лікування несвідомими, то ми змушені обрати найбільш доцільний спосіб висловлення. Ми уникнемо неясності, якщо замість протиставлення несвідомого свідомому протиставлятимемо когерентне Я і витіснене. Багато що в самому Я, безперечно, є несвідомим, а саме те, що слід назвати ядром Я. Лише незначну частину цього Я ми можемо назвати передсвідомим. Після такої заміни суто описового звороту виразом систематичним або динамічним, ми можемо сказати, що опір аналізованих пацієнтів походить з їхнього Я, і тоді ми негайно починаємо розуміти, що «нав’язливе повторення» слід приписати витісненому несвідомому. Ця тенденція, ймовірно, могла б виявитися не раніше, ніж зустрічні зусилля лікування послаблять витіснення.

Немає сумніву в тому, що опір свідомого і передсвідомого Я послуговує принципу задоволення, маючи на меті уникнути невдоволення, яке виникає внаслідок звільнення витісненого, і наші зусилля спрямовуються на те, щоб за допомогою принципу реальності досягти примирення з поточним невдоволенням. Проте у яких відносинах із принципом задоволення перебуває «нав’язливе повторення» як прояв витісненого? Ясно, що велика частина з того, що «нав’язливе повторення» змушує нас пережити знову, має завдавати Я прикрощів (невдоволення), оскільки сприяє здійсненню витіснених потягів, а це, як ми зазначили, означає невдоволення, що не суперечить «принципу задоволення»: невдоволення для однієї системи є водночас задоволенням для іншої. Новий і дивовижний факт, який ми хочемо тепер змалювати, полягає в тому, що «нав’язливе повторення» відтворює також ті переживання з минулого, які не передбачають жодної можливості задоволення, що не могли спричинити задоволення навіть раніше витіснених потягів.

Ранній вияв інфантильної сексуальності приречений на загасання внаслідок несумісності панівних у цей період бажань із реальністю і недостатнім розвитком дитини. Рання сексуальність жорстоко придушується, що спричиняє болісні й глибокі переживання. Втрати й невдачі у сфері сексуальності залишають тривале порушення самопочуття у вигляді нарцисичного рубця; за моїми спостереженнями та дослідженнями Марціновського [10] Marcinowski: Die erotischen Quellen der Minderwertigkeitsgefühle, Zeitschrift für Sexualwissenschaft, 1918, IV. I (прим. авт.). , це найважливіший елемент у поширеному серед невротиків почутті неповноцінності. Сексуальне дослідження, обмежене недостатнім фізичним розвитком дитини, не призводить до жодного задовільного результату; звідси пізніші нарікання, мовляв, я ні до чого не здатний, мені ніколи не щастить. Ніжний емоційний зв’язок з одним із батьків – здебільшого, протилежної статі – призводить до неминучого розчарування, до марного очікування задоволення, до ревнощів у разі народження нової дитини, що недвозначно вказує на «невірність» коханого батька або матері; власна ж спроба зробити таке дитя, розпочата з трагічною серйозністю, ганебно провалюється; обмеження пестощів, які віддаються тепер маленькому братику, зростання виховальних вимог, суворі слова, а іноді навіть покарання – усе це, зрештою, розкриває повним обсягом тяжку образу, яка випала дитині. Є декілька типів такого переживання, що регулярно повертаються після того, як настає кінець доби інфантильної любові.