Зиґмунд Фройд - По той бік принципу задоволення

Аналіз одного окремого випадку не може переконливо розв’язати проблему. Об’єктивне міркування схиляє до враження, що дитина зробила це переживання предметом своєї гри з інших мотивів. Початково малюк грав у ситуації пасивну роль, він зазнав переживання, а тепер ставить себе в активну позицію, повторюючи той самий досвід у формі гри, попри те, що досвід пов’язаний із невдоволенням. Це спонукання можна було пов’язати з прагненням до оволодіння [Bemachtigungstrieb], яке виникає незалежно від того, чи приємним є спогад як такий, чи ні. Утім, можна спробувати дати ситуації інше тлумачення. Відкидання предмета так, щоб він зник з очей, може бути задоволенням згніченого в реальному житті імпульсу помсти матері за те, що вона пішла геть, і може мати значення бунту: «Так, іди геть, ти мені не потрібна, я сам тебе відсилаю геть». Той-таки хлопчик за рік по тому, як я спостерігав його за його першою грою, мав звичку кидати об підлогу іграшкою, на яку він гнівався, і наказувати: «Йди на війну!»; йому тоді розповідали, що його батька немає вдома тому, що він на війні, а малий нітрохи не переймався відсутністю батька, але ясно виявляв небажання того, щоб хто-небудь заважав йому самому володіти увагою матері [7] Коли малому було п’ять і три чверті років, його мама померла. Тепер, коли вона справді пішла, хлопчик не виявив жалю за нею. Щоправда, народження другої дитини перед тим викликало у нього сильні ревнощі (прим. авт.). . Ми знаємо приклади інших дітей, які намагаються висловити подібні агресивні імпульси, відкидаючи геть предмети, замість осіб [8] Пор. Eine Kindheitserinnerung aus “Dichtung und Wahrheit” в Imago, 1917, V, с. 49 (прим. авт.). . Тут виникає сумнів, чи може прагнення психічно переробити будь-яке сильне враження, повністю оволодіти ним виявитися як щось первинне і незалежне від принципу задоволення. В обговорюваному випадку дитина могла повторювати у грі неприємне враження тільки тому, що з цим повторенням було пов’язане інше, але безпосереднє задоволення.

Подальше дослідження проблеми дитячої гри не дає нам нагоди визначитися і обрати одну з двох розглянутих концепцій. Часто можна бачити, що діти повторюють у своїй грі все, що у житті справляє на них сильне враження, що вони можуть при цьому регулювати силу враження і ставати, так би мовити, господарями становища. З іншого боку, вочевидь, що будь-яка їхня гра відбувається під впливом бажання – панівного у їхньому віці – стати дорослими і робити все і так, що і як роблять дорослі. Можна спостерігати також, що неприємний характер враження не завжди робить його непридатним для застосування у грі. Якщо лікар оглядав горло дитини або зробив їй якусь медичну маніпуляцію, то ця страшна подія, напевне, стане предметом найближчої гри, хоча тут не можна не зазначити, що задоволення при цьому виникає з іншого джерела: переходячи від пасивної ролі у реальній події до активної ролі у грі, дитина переносить те неприємне, що їй самій випало пережити, на товариша по грі та мститься таким чином тому, кого цей партнер заміщає у грі.

З викладеного у будь-якому разі випливає, що не варто переоцінювати роль потягу до наслідування як мотив для гри. Нагадаємо також, що драматичне мистецтво, артистична гра у світі дорослих, на відміну від дитячої, розрахована на глядачів, завдає дорослим людям – наприклад, у випадку трагедії – найболючіші враження, а однак, може сприйматися ними як найвища насолода. Ми приходимо, таким чином, до переконання, що й за панування принципу задоволення є засоби і шляхи, які дозволяють щось саме по собі неприємне зробити предметом спогадів і психічного оброблення. Полишимо ці випадки і ситуації, що у прикінцевому підсумку виливаються у задоволення, на розсуд естетики – вона ґрунтується на економічному принципі; а для наших цілей вони нічого не дають, передбачаючи панування принципу задоволення і не виявляють тих тенденцій, що перебувають по той бік принципу задоволення – тобто тенденцій давнішого походження і незалежних від принципу задоволення.

Двадцять п’ять років інтенсивної роботи призвели до того, що безпосередні завдання психоаналітичної техніки сьогодні геть інші, ніж були на початку. Колись лікар-психоаналітик не міг прагнути нічого більшого, як визначити у пацієнта приховане несвідоме, надати цій інформації належний вигляд і, за слушних обставин, повідомити її пацієнтові. Психоаналіз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскільки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення – спонукати пацієнта до підтвердження висновків психоаналітика за допомогою власних спогадів. На цьому етапі головна увага приділялася опору хворого – мистецтво аналітика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опір, указати на нього хворому і шляхом дружнього переконання спонукати до відмови від опору (тут залишається місце для навіювання, що діє як перенесення).