Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…

Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.

У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.

– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.

– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».

– Але, пані Марцело… – Попри миролюбність іскорка занепокоєння у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася від Марцелиної спостережливості. – Це триватиме кілька місяців… Де я переховуватиму її весь цей час? Ви ж знаєте – поліція віднедавна зовсім знавісніла, перевірки за перевірками…

– Пане Словачек, вона може працювати у післяробочий час, коли жодна поліція не ходить, і цех буцімто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощі подібного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволі важко. І, аби цілком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажіть, багато чешок згодні працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за півціни?

– Ви мене штовхаєте на кримінал. – Пан Словачек спітнів від напруги і, видобувши з кишені велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Він бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсміялася так щиро, що напнутість мов рукою зняло.

– Скільки їй років? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументів.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки підморгнула. – Ви ж не коня купуєте чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Пані Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копії паспорту Юлішки? З якого вона року?

Отримавши необхідну інформацію, Марцела переможно сповістила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жінки похилого віку користуються попитом менше – фізична витривалість цінується понад усе.

– Підтвердження житла матиме?

– Звісно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом підшукає собі щось неподалік.

– Що я маю з вами робити, пані Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагається, але насправді все вирішив ще на зачатку розмови. Його мізки, мов несхибний калькулятор, блискавично підрахували всі переваги вигідного гешефту. Перше: по півдоби навстоячки працювати й справді згоджуються виключно українки. Друге: не платитиме жодних податків за людину, що добровільно погодилась на нічний графік. Третє: оплата праці буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовує її без відповідних документів…

Раптом купа тканинових ошмірків у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на голові заворушилося – понад усе на світі боялася щурів. Помітивши переляк журналістки, пан Словачек розсміявся:

= Не лякайтеся, пані Марцело. Це – моя Бонні.

Руда, довга, мов кавалок обтятої труби, такса з обвислими вухами виповзла з-попід купи робочого мотлоху. Її гладенький короткошерстий видовжений тулуб нагадував довершеністю лискучий дизайн кадилаку. Забачивши улюбленицю, пан Словачек забув на мить про всі гешефти – по смерті дружини Бонні заміняла йому родину і повсякчас перебувала поруч. Очі господаря затягнуло блаженною поволокою ласки.