Зігмунд Фройд - По той бік принципу задоволення. Я і Воно

Ми змушені, однак, зауважити, що, власне, неправильно говорити про те, що принцип задоволення керує діяльністю психічних процесів. Якби це було так, то переважна більшість наших психічних процесів мала б супроводжуватися задоволенням чи прямувати до задоволення, тоді як наш повсякденний досвід суперечить цьому. Отже, справа може бути лише в тому, що в душі є сильна тенденція до панування принципу задоволення, котрій, однак, стоять на заваді різні інші сили чи умови, і, таким чином, остаточний результат не завжди відповідатиме принципові задоволення. Порівняйте примітку Фехнера за подібних міркувань (там само, с. 90): «Причому стремління до мети ще не свідчить про досягнення цієї мети, і взагалі мета може бути досягнута лише через наближення…» Якщо ми тепер звернемося до питання про обставини, які можуть сповільнити здійснення принципу задоволення, то ми знову станемо на твердий і відомий ґрунт, і можемо широко використовувати наш аналітичний досвід.

Перший закономірний випадок такого сповільнення принципу задоволення нам відомий. Ми знаємо, що принцип задоволення властивий первинному способу роботи психічного апарата і що для самозбереження організму за умови труднощів зовнішнього світу він від початку виявляється непридатним і навіть значною мірою небезпечним.

Під впливом прагнення організму до самозбереження на зміну цьому принципу приходить «принцип реальності», котрий не відхиляючись від кінцевої мети – досягнення задоволення – відтерміновує можливість задоволення й тимчасово терпить незадоволення на довгому обхідному шляху до задоволення. Принцип задоволення ще тривалий час панує в сфері важко «виховуваних» сексуальних потягів, і часто трапляється так, що він у сфері цих потягів, або в самому «Я», бере гору над принципом реальності навіть на шкоду всьому організмові.

Поза тим немає сумніву, що заміна принципу задоволення на принцип реальності пояснює нам лише незначну і разом з тим не найголовнішу частину досліду, пов’язаного з незадоволенням. Інше, не менш закономірне джерело незадоволення полягає у конфліктах і розгалуженнях психічного апарату, тоді як «Я» розвивається до складніших форм організації. Майже вся енергія, що виповнює цей апарат, виникає внаслідок присутніх у ньому потягів, але не всі ці потяги досягають однакових фаз розвитку. Разом із тим постійно стається так, що окремі потяги чи їх компоненти виявляються несумісними з іншими через свою мету чи вимоги й не можуть об’єднуватися у всеохопну єдність нашого «Я». Завдяки процесові витіснення вони відмежовуються від цієї єдності, затримуються на нижніх щаблях психічного розвитку, на найближчий час позбавляються можливості бути задоволеними. Якщо вони спроможуться, – що легко може трапитися з витісненими сексуальними потягами, – обхідним шляхом досягнути прямого задоволення чи його заміщення, то цей успіх, котрий взагалі міг би бути задоволенням, відчувається «Я» як незадоволення. Внаслідок старого витіснення конфлікту принцип задоволення зазнає відчуття нового прориву якраз тоді, коли певні потяги були близькими до досягнення нового задоволення, згідно того ж принципу. Деталі цього процесу, внаслідок якого витіснення перетворює можливість задоволення на джерело незадоволення, зрозумілі поки що недостатньо або не можуть бути виразно змальовані, але безперечно, що всіляка невротична незадоволеність є певним чином задоволенням, не сприйнятим адекватно [1] С.456. Суттєвим є те, що задоволення й незадоволення пов’язані як усвідомлені відчуття з «Я». .

Обидва виокремлені тут джерела незадоволення зовсім не вичерпують цілковито усієї кількості наших неприємних відчуттів, але про решту їх можна, ймовірно, стверджувати з повним правом, що їх існування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже частіше за все нам доводиться відчувати незадоволення від сприйняття (Wahrnehmungsunlust), чи то сприйняття напруженості від незадоволених потягів, чи зовнішнє сприйняття, все одно, чи є воно болісним саме по собі чи ж збуджує в психічному апараті неприємні очікування, котрі той сприймає як «небезпеку». Реакція на вимоги цих потягів і сигнали небезпеки, у яких, власне, й проявляється діяльність психічного апарату, може бути належним чином направлена через принцип задоволення чи принцип реальності, що його видозмінює. Це нібито не змушує визнати подальше обмеження принципу задоволення, і якраз дослідження психічної реакції на зовнішні небезпеки може дати новий матеріал і нову постановку для проблеми, що тут розглядається.