Філіп Ґолдберґ - Йди геть зі свого шляху! Як подолати 40 проявів саморуйнівної поведінки

Одна моя пацієнтка розповіла матері, що ходить до психотерапевта.

– Чудово, – пирхнула мати, – він намагається переконати, що ти мене ненавидиш.

– Ні, мамо, – відповіла моя пацієнтка. – Я так і знала, що ти це скажеш. Він намагається переконати, що я тебе люблю.

Ця історія досить точно відбиває складність почуттів дорослих дітей та їхніх батьків. Майже кожний мій пацієнт перебуває в конфлікті з матір’ю чи батьком, а це неминуче впливає на стосунки з дружиною або чоловіком, дітьми, колегами та друзями. Деякі гніваються, відчуваючи себе позбавленими батьківської підтримки чи любові. Інші розчаровані тим, що батьки їх не розуміють, і навіть не хочуть спробувати зарадити цьому. Деяких обурюють намагання батьків контролювати їх, хтось, навпаки, скаржиться на байдужість батька або матері. І майже всі відчувають провину, що недооцінювали тих, хто стільки пожертвував, виховуючи їх. Із плином часу це турбує все більше. Не дивно, що намагання врегулювати ситуацію призводить до саморуйнівної поведінки.

Ваші батьки через власне виховання часто не можуть надати вам належної емоційної підтримки. Якщо ви вимагаєте того, чого батьки не можуть вам надати, і якщо оцінюєте себе залежно від того, що отримуєте від них, ви ніколи не відчуєте себе повноцінною людиною. Натомість марні зусилля викличуть ворожість і незадоволення з вашого боку й розчарування з боку батьків. Якщо ви тільки не є тим рідкісним сином чи рідкісною дочкою, які чітко можуть розповісти про власні потреби, батьки навіть не зможуть здогадатися, чого ви від них хочете. Вони просто розуміють, що ви незадоволені – і це їх вражає та засмучує.

Найчастіше ви не отримуєте від батьків того, чого не отримали колись вони. Бо їм важко дати те, чого не було в них, зрештою, вони копіюють моделі власного виховання або якось інакше демонструють ті самі недоліки. Ключ до зламу сімейного циклу такий: дійте, як батьки ваших батьків, стаючи, власне, своїм дідусем чи бабусею. Дайте своїм батькам те, чого вони були позбавлені. Задовольняючи їхні приховані бажання, ви зможете підказати їм, як дати вам те, чого ви потребуєте.

Батьки приховують як свої радощі, так і страждання і страхи.

У моєї п’ятдесятирічної пацієнтки Кароліни була нав’язлива мати, яка завжди критикувала її вчинки. «Вона постійно ставиться до мене як до дитини, – скаржилася Кароліна, – я хочу відсторонити її, але просто не в змозі цього зробити».

Кароліні хотілося того, чого всі ми вимагаємо від батьків, – безумовної любові та схвалення, але її відчайдушні спроби досягти цієї мети призводили лише до деструктивного ефекту відсторонення від матері. Я нагадав пацієнтці, що її мати зростала в часи Великої депресії та її батьки змушені були дуже багато працювати, тому, як і багато інших, вони мало часу приділяли дітям. Мати Кароліни виросла з почуттям, що на неї не звертали уваги. Тому, ставши матір’ю, вона стала передавати куті меду, тобто настільки брала до серця життя доньки, що почала її контролювати. «Найсумніше для вас обох, – сказав я жінці, – це те, що жодна з вас не мала справжньої матері».

Коли Кароліна зрозуміла, що вони з матір’ю обидві страждали в дитинстві (мати – від браку уваги, вона – від надмірного контролю), тоді змогла перебороти частину своїх гірких почуттів. Розуміння, що схильність до контролювання з боку матері є невдалою спробою наблизитися до неї, допомогло Кароліні стати більш зговірливою. Що менше вона відсторонялася, то менше утискала її мати й невдовзі перестала робити критичні зауваження. Замість того щоб кричати, жінки почали вислуховувати одна одну й вести розмови. Останні три роки життя матері стали приємніші, ніж попередні п’ятдесят.

Корисна інформація найефективніше впливає на чоловіків, які мріють почути від батька магічні слова: «Я пишаюся тобою, сину». Чоловіки, якими їхні тата не пишалися в дитинстві, відчувають страшну пустку в душі. А ті, ким таки пишалися, сумують за солодкими днями дитинства, які вже не повернуться. Ось чому, якщо хочете побачити сльози дорослого чоловіка, змусьте його поговорити про батька.

Один мій незабутній пацієнт, рок-зірка, – називатиму його Джоном – зробив усе, щоб досягти успіху, насамперед для того, щоб почути схвалення батька. Але ніщо – ні «золоті» диски, ні гроші, ні визнання – не спонукало батька відкрито висловити свою гордість. Я порадив Джону стати власним дідусем, але він був надто гордий і не скористався цією порадою. Потім у батька трапився інсульт. Джона покликали, щоб він допоміг піклуватися про нього. І через кілька днів догляду за колись сильним чоловіком серце сина почало танути. Допомагаючи батькові причепуритися в День народження, коли йому виповнилося сімдесят шість років, Джон сказав: